Ірен Віталіївна Роздобудько - Одного разу…

здолавши чотири штати, я сиділа на великому камені, який омивали довгі хвилі Тихого океану. Купатися було неможливо: хвилі океану зовсім не схожі на хвилі будь-якого, навіть найбільшого, моря. Вони виявилися такими потужними й високими, що одразу збивали з ніг. З ними треба було подружитися, впізнати на дотик, вивчити їхні підступні прийомчики. А на це зовсім не було часу.

Роздягнена (до купальника) і розгублена неможливістю пірнати Галя Пагутяк, походивши берегом, присіла поруч.

– Як мені вже набридло це Сан-Дієго! – сказала вона.

Каліфорнія… Довкола розкинулися принади району Ля Хойя – вілли мільйонерів на самому березі океану. За парканом «біча» завмер в очікуванні наш «майже-лімузин». На п’ятиметрових бурунчастих гребенях гарцювали серфінгісти в чорних водонепроникних костюмах. Неподалік, за скелями, випасалися лискучі морські котики – дуже схожі на серфінгістів.

Власне, поїздки в цей район могло б не і бути, якби не дивна зустріч в арт-кав’ярні на околиці Сан-Дієго. Там щочетверга збирається неприбуткова незалежна організація «Письменники Сан-Дієго». Кав’ярня дуже нагадує київську кав’ярню «Купідон» або львівську «Ляльку». Напівтемрява, пахощі кави, богемна атмосфера, пошарпані меблі. Письменники мало відрізняються від наших (щоправда, не палять і не вживають алкогольних напоїв. Лише – творчість, не затьмарена ніякими допінгами!). Хіба що серед них багато людей похилого віку і… дивакуватих на вигляд.

Нам запропонували спільне засідання. Як повідомила керівник організації, їхня вечірка завжди розпочинається з «письмових імпровізацій на задану тему», і поставила завдання: «Випадкова зустріч». Всі, як старанні учні, заглибились у написання текстів.

Потім, прочитавши щось на кшталт «молитви» для розкріпачення творчої енергії, усі по черзі читали написане: спочатку гість (тобто українець), потім – американець. Давно я не складала такого іспиту! Власне, я його й не склала. А точніше – не озвучила.

Сподівалась, що написаний у Сан-Дієго пасаж колись знадобиться для якоїсь історії. (Звідки я тоді могла знати, що подумки вже почала писати «Амулет Паскаля»?! Туди й пішов той маленький пасаж.)

Засідання продовжилось дружньою балачкою, під час якої захоплена Мариною Цвєтаєвою американка попросила Марину Гримич прочитати вірші улюбленої поетеси мовою оригіналу. Марина блискуче впоралась із цим завданням і зірвала бурю оплесків від американських побратимів. Тоді до турніру підключилася худорлява блондинка похилого віку й несподівано проспівала: «На вулиці скрипка грає…»

Цю пісню, пояснила вона, співала її матуся, котра приїхала до Америки з України ще перед початком другої світової війни. «Ольга Міс-ліфф-чік» – назвалася елегантна пані. А потім, відвівши в бік нашу перекладачку, домовилася, що завтра надішле по нас авто та повезе до себе в гості – у район Ля Хойя.

«Міс-ліфф-чік» виявилося прізвищем «Мисливчук». Пані Ольга ніколи не розмовляла й не розуміла української, бо народилася тут, в Америці. І навіть не знала, що її батько в юності був чоботарем, як записано в його трудовій книжці, привезеній з України в 20-х роках минулого сторіччя (ми їй це переклали). Сама пані виявилася відомим модельєром і власницею торгової марки «McNamara», чиї магазини розташовані на центральних вулицях Нью-Йорка. Нині пані Ольга продала свій бізнес і живе в престижному районі Сан-Дієго зі своїм, молодшим на двадцять років, бой-френдом на віллі, де старовинні меблі, скульптури і фонтан привезені з Італії та Франції. Вона пише мемуари. На диво стильна жінка – струнка білявка з живими блакитними очима. Красуня у свої майже 90 років…

Вона влаштувала обід у ресторанчику, а потім видала всім велетенські махрові рушники і терпляче чекала в авто, поки ми позасмагаємо.

Розцілувала на прощання. Сіла в авто.

Вона подарувала нам незабутній день – просто так. Розбивши міф про прагматичність та скупість американців. Власне, вона й не американка…

…тепер я сиджу за своїм комп’ютером на околиці Києва, уявляючи Галю на околиці Львова. За вікном накрапає дрібний дощик.

Жінки під парасольками…

Купка чоловіків під навісом пивної ятки…

Будка з написом «Курчата-гриль»…

«Як мені набридло це Сан-Дієго!»

…я зрозуміла, чому мені (а якщо бути точнішою – нам з Галею Пагутяк) довелося блукати спекотним Вашингтоном по кілька годин у пошуках потрібної «авеню».

– Це нас чорти водять! – сказала я після двогодинних пошуків шляху до готелю. Галя, як гідний нащадок графа Дракули, з цим погодилася.

Вулиці були порожні. Жодного перехожого. Величні адміністративні будівлі сталінського типу схожі одна на одну, як близнюки.

Звечоріло. У голову полізла всяка маячня. Майже як у фільмі «Джентльмени удачі»: «А в готелі зараз – вечеря… Макарони…» Потреби шлунка та втомлених ніг відсувають на другий план враження від споглядання шедеврів Родена, Гойї, Вермеєра, імпресіоністів – у Музеї мистецтв, індіанських старожитностей – в Індіанському музеї, скульптур у Музеї сучасного мистецтва.

Я дивуюсь, як сім років тому, ледь оселившись у готелі й вислухавши попередження про те, що гуляти нічним Вашингтоном небезпечно, вирушила на прогулянку, самотужки дійшла до Капітолію та опівночі, без жодних проблем, повернулася назад. Тепер ми блукаємо кілька годин – і, здається, лишимось тут назавжди…

– Якби я побачила Капітолій – одразу б зорієнтувалася! – із виглядом знавця кажу я.

Галя з надією дивиться на мене.

Я з надією вдивляюся в довгий проспект – марно. Капітолію не видно. Будемо ночувати поруч із чорним бомжем, що зручно влаштувався біля дороги у великій картонній коробці.

– Ви чого такі червоні? – раптом чуємо ми.

Буквально з-за рогу до нас надходить порятунок – Марина Гримич. Виявляється, ми стоїмо поруч із готелем. Майже біля його входу!

Ледь встигли вскочити в авто містера Кена, що запросив нас на родинну вечерю.

Кен – економіст, займається будівництвом. Його родина – одна з небагатьох, що цікавиться тим, як живуть люди в інших країнах. Дружня вечірка головним чином влаштована заради його сина Метью – шизоїдно-розумного хлопчика, відмінника коледжу й майбутнього антрополога. Він прискіпливо вивчав нас, ставив купу бездоганно сформульованих запитань. Мені навіть здалося, що він залюбки обміряв би об’єм наших черепів.

Його мати, Джейн, розповіла, що її дідусь і бабуся – вихідці з України.

Розпитували про Помаранчеву революцію, економіку, стосунки з іншими країнами.

Подавали курку, овочі, рис, на десерт – класичний яблучний пиріг.

Ідеальна американська родина.

Трохи стерильна. Показово правильна.

І лише бабуся – та сама, з України, сиділа в кутку на кріслі й хитрими очима дивилася на нас. Здається, їй хотілося випити чарочку…

…а я так само блукала й решту мандрівки: у Нью-Йорку, в Луїсвіллі, Цинциннаті та Чикаго.

У Сан-Дієго особливо небезпечними виявилися «моли» (велетенські універмаги) та супермаркети. Там, серед кілометрових кронштейнів зі шматтям та полицями з їжею, можна прожити до глибокої старості