Марина та Сергій Дяченко - Vita Nostra

перед очима від утоми пливли якісь плями. Першою не витримала Оксана, її підручник полетів через усю кімнату.

— Я не можу цього вчити! — Схлипувала вона. — Нехай хоч ріже мене!

Ліза хотіла щось сказати, але цієї миті у двері постукали.

— Заходьте, — сказала Сашка.

Увійшов Костя. Причинив за собою двері.

— Привіт. Я тут… Щодо розкладу на завтра. Тобто індивідуальні на третій та четвертій парах.

— Староста, — сказала Ліза з винятковим презирством.

— Він сам, чи що, напросився? — огризнулася Сашка.

— З огляду на те, чий він син…

— А не все одно, чий я син? — раптом закричав Костя, розбризкуючи слину. — Яка різниця? Я питав у тебе, хто твій батько? Я тебе взагалі чіпав?

Він грюкнув дверима, вискочив у коридор, Сашка за ним.

— Костю, стривай. Не звертай уваги. Та зачекай же ти!

Не знижуючи швидкості, Костя влетів у відчинені двері чоловічого туалету. Сашка загальмувала. Подумала, сіла на підвіконня.

Коридором ішов, обережно ступаючи, третьокурсник. Повільно повертав голову, начебто шия в нього була залізна, іржава. Іноді завмирав, ніби до чогось прислухався, й навіть очі в нього переставали рухатися, втуплені в одну точку. Далі він знову йшов, і так, крок за кроком, наближався до Сашки, яка сиділа на підвіконні.

Цього по-літньому теплого й сонячного дня він був у вовняних рукавичках. Чоло йому закривала широка плетена пов’язка — чи то прикраса, чи засіб від головного болю.

— Привіт.

Сашка не чекала, що він заговорить, відповіла автоматично:

— Привіт.

— Перший курс? Кошмари? Істерики?

Сашка облизала губи.

— Ну, загалом так…

— Зрозуміло, — сказав третьокурсник. — Ти в школі відмінницею була?

— А що? — запитала Сашка, насупившись.

Хлопець ступнув до неї. Зупинився, погойдуючись, потім зненацька легко підстрибнув і сів поруч на підвіконня.

— Тобі треба підстригтися. Зробити каре. І помаду взяти яскравішу.

— А тобі що до того? — образилася Сашка.

— Я твій старший товариш, можу давати поради. — Хлопець посміхнувся. — Валера, — і подав руку в рукавичці.

Сашці довелося перебороти себе, перш ніж вона теж простягла руку й доторкнулася до чорної зваляної вовни.

— Олександра…

Вона перевела подих і раптом заговорила, стишено, дуже швидко:

— Валеро, скажи, поясни, ти вже повинен знати: чого нас тут вчать?!

— Пояснити — значить спростити, — повідомив хлопець по нетривалій паузі.

Сашка зіскочила з підвіконня.

— Бувай.

— Зажди! — у Валериному голосі було щось таке, що змусило її зупинитися. — Я не… випендрююсь. Виламуюсь. Приколююсь. Насміхаюся. Глузую. Знущаюся. Підколюю. Я…

Він замовк, здивовано й навіть розгублено — наче його власні слова були тарганами, які розбіглися від яскравого світла.

— Ти розумієш. Справді важко пояснити. Перший семестр найтяжчий. Просто витримай, і все. Далі що не рік буде легше.

— А в мене є вибір? — гірко запитала Сашка.

Валера, досі сидячи на підвіконні, знизав плечима.

— Слухай-но, — сказала Сашка сухо, — будь ласка, зазирни в туалет і скажи хлопцеві… Першокурснику… Що я на нього чекаю. І хай він перестане ховатися.

* * *

О пів на першу ночі Сашка здалася. Відсунула книжку, потім впустила під ліжко. Заплющила очі й відразу ж заснула.

Прокинулася від запаху тютюнового диму. Ліза курила, сидячи біля вікна, Оксани в кімнаті не було.

— Фе, — Сашка відмахнулася від густої хмари, що зависла просто перед її обличчям. — Кури в туалеті, га?

— Ще чого? — спокійно запитала Ліза.

Сашка з натугою підвелася. До початку першої пари залишалося півгодини, в коридорі бігали, тупотіли, репетували й сміялися.

Вона помилася в огорнутій туманом душовій, гидливо переступаючи босими ногами по дерев’яних, набряклих від води мостинах. Висушити волосся часу не лишалося. У кухні не можна було пропхатися крізь різношерстий натовп, який дзенькав посудом в очікуванні своєї черги до електричного чайника. Сашка поткнулась була туди й відразу пішла геть. Натягла джинси й сорочку, підтюпцем кинулася через подвір’я до будівлі інституту, до чорного ходу.

Група «А» була не в гуморі. Хто бадьорився, хто балансував на межі істерики, хто намагався довчити безглуздий текст, тягаючи за собою клятий «Текстовий модуль» із абстрактним візерунком на потертій обкладинці. «Визубрити», як звелів Портнов, не міг ніхто: текст не давався до запам’ятовування.

— Ну й дідько з ним, — басом гув Андрій Коротков, який із першого дня взявся приміряти на себе роль спільного для всіх старшого брата. — Що він нам зробить?

Ліза, схудла, змарніла, дивилася на нього, мружачись, ніби крізь тютюновий дим. Сашка намагалася з нею не зустрічатися.

На першій парі була математика, якої Сашка не любила У якої наївно сподівалася позбутись хоча б в інституті; нічого подібного: стандартний підручник, курс повторення, тригонометрія, побудова трикутників…

Вона спіймала себе на пожадливому інтересі до напівзабутих шкільних тем. Підручник був логічний, послідовний, кожне завдання мало сенс. Тонка книжка, надрукована на кепському папері, раптом спровокувала напад ностальгії. Сашка поклала її в сумку з теплим, майже ніжним почуттям.

На другій парі була англійська. Вона читалася в першій аудиторії, це місце — навіть дошка, на якій англійка жваво виписувала граматичні конструкції, — багатьом навіяло неприємні спогади. Слухаючи звичні діалоги про погоду, про Лондон і свійських тварин, Сашка дивилася, як Костя перечитує безглуздий параграф із «Текстового модуля». Безнадійно хитає головою.

Англійська Сашці сподобалася. І викладачка, іронічна пані з високою зачіскою, і підручник. І те, що доводилося робити на заняттях. Мова теж була логічна. Зусилля виправдані. Навіть зубріння, запам’ятовування слів, наприклад, мало сенс.

Настала обідня перерва.

На загальному стенді з розкладом Костя приколов окремий список — індивідуальні заняття за фахом. Сашка виявила себе за номером один, її час починався відразу по дзвінку на третю пару.

— Навіщо ти мене поставив першою?

— А тобі що, не подобається?

— Заспокойся, — почала Сашка примирливо. — Я просто запитую, без підтекстів.

— Я подумав, що тобі краще відразу відстрілятися, — сказав Костя по короткій мовчанці. — До того ж ти цей ідіотський текст найкраще знаєш.

— Звідки ти взяв?!

— Ну не хочеш, я замість тебе піду!

Пролунав дзвінок.

* * *

За деканатом, у закутку, розташовувалася аудиторія тридцять вісім. Чому цій кімнаті дістався такий номер, Сашка і не намагалася зрозуміти. Стукнула у двері й увійшла. Клас був крихітний, без вікон, у ньому помістилися тільки стіл і кілька стільців. Зі стелі на дуже довгому шнурі звисала гола лампочка. Від яскравого її світла Сашка замружилася.

— Ви спізнилися на дві хвилини, Самохіна.

— Я… не могла знайти тридцять восьму аудиторію. Я думала, на третьому поверсі…

— Мені це не цікаво.

Сашка стояла біля дверей, не знаючи, що робити й куди йти. Портнов поманив її пальцем. Вона підійшла. Портнов — у тому самому смугастому светрі — сидів за канцелярським столом,