Умберто Еко - Не сподівайтеся позбутися книжок

книгодрукування, поза сумнівом, є справжньою демократичною революцією. Не можна уявити собі Реформації та поширення Біблії без допомоги друкарства. У XVI столітті венеціанський друкар Альдо Мануце навіть здогадався видавати кишенькову книжку, яку було би легше носити. Я не знаю іншого ефективнішого способу переносити інформацію. Навіть комп'ютер із усіма його гігабайтами спершу потрібно увімкнути. Книжка цих проблем не має. Повторюю. Книжка — це як колесо. Щойно ви її винайшли — покращити її неможливо.

Ж.-К.К.: До речі, коли йдеться про колесо: є одна з великих загадок, яку мають дослідити спеціалісти з доколумбових цивілізацій. Як пояснити, що жодна з них не винайшла колеса?

У.Е.: Можливо, тому, що більшість цих цивілізацій забралися так високо, аж колесо не витримало би конкуренції з ламою.

Ж.-К.К.: Але в Мексиці є великі долини. Це дивно, бо ті ж народи застосовували колесо для виготовлення деяких іграшок.

У.Е.: Ви знаєте, що Герон Олександрійський у І столітті до Різдва Христового був батьком численних неймовірних винаходів, але всі вони залишилися на етапі іграшок.

Ж.-К.К.: Навіть розповідають, що він винайшов храм, двері якого відчинялися б автоматично, як у наших гаражах сьогодні. Все це — аби надати богам величі.

У.Е.: Просто було легше якісь роботи виконувати силою рабів, аніж реалізувати ті винаходи.

Ж.-К.К.: Мексика розташована на відстані чотирьохсот кілометрів від кожного океану, і були шляхи для бігунів, які менше, ніж за день, приносили до імператорського столу свіжу рибу. Кожен із них біг на повній швидкості чотириста чи п’ятсот метрів, а потім передавав ношу наступному. І це підтверджує вашу гіпотезу.

Повернуся до теми поширення книжок. До цього колеса знання, як ви кажете. Треба пам'ятати, що у XVI, навіть вже у XV столітті, в Європі почалися дуже неспокійні часи, в які ті, кого ми сьогодні називаємо інтелектуалами, зберегли часті епістолярні зв’язки. Вони писали один одному латиною. І книжка в ці важкі часи була річчю, яка легко всюди циркулювала. Це один із інструментів зберігання. Так само наприкінці Римської імперії деякі інтелектуали заховались у монастирях, аби скопіювати все, що можна врятувати від загибелі цивілізації, яку вони передчували. Те ж саме відбувається у всі епохи загроженої культури.

Шкода, що кіно не знало таких засад порятунку. Ви чули про видану в США книжку «Фотографії втрачених фільмів»? Від цих фільмів залишилося лише декілька світлин, на основі яких ми намагаємося відновити і сам фільм. Це ніби так, як було з нашим іранським палітурником.

Далі — більше. Давнім прикладом є новелізація кіно, коли книжку було створено за мотивами фільму. Це почалося ще в добу німого кіно. З тих часів збереглися деякі книжки, хоча фільми зникли. Книжка вижила, а фільм — ні. Тож уже існує археологія кіно. І нарешті, питання, яке я вам ставлю і на яке я відповіді не знайшов, таке: чи можна було зайти в Олександрійську бібліотеку, сісти та почитати там книжку, як ми заходимо в Національну бібліотеку?

У.Е.: Я теж не знаю та запитую себе, чи ми взагалі про це знаємо. Маємо спершу запитати себе, скільки осіб уміли читати. Ми не знаємо також, скільки книжок було в Олександрійській бібліотеці. Ми більше знаємо про середньовічні бібліотеки, але знаємо ми про них таки набагато менше, ніж нам здається.

Ж.-К.К.: Розкажіть мені про вашу колекцію. Скільки у вашій колекції інкунабул?

Ж.-Ф. де Т.: Ви вже дуже багато разів згадували про «інкунабули». Ми зрозуміли, що ідеться про старовинні книжки. Але чи могли би ви уточнити?

У.Е.: Італійський журналіст, дуже освічений чоловік, якось написав про одну італійську бібліотеку, що там були інкунабули XIII століття! Часто думають, що інкунабула — це рукопис із ілюмінуванням, тобто рукотворними мініатюрами та орнаментами…

Ж.-К.К.: «Інкунабулами» називають усі книжки, видруковані з часу винайдення друкарського верстата і до ночі 31 грудня 1500 року. Слово «інкунабула» походить від латинського incunabula та означає «колиску» історії друкованої книжки, тобто всі книжки, видані протягом XV століття. Прийнято вважати, що найбільш імовірна дата видання першої 42-рядкової Біблії (в якої є недолік — бракує дати у колофоні, тобто інформаційній нотатці наприкінці останніх сторінок старовинних книжок) — це 1452–1455 роки. Наступні роки — «колиска», період, який прийнято завершувати 1500 роком, останнім роком XV століття. Так само і 2000 рік є останнім роком XX століття. Ось чому, скажу в дужках, було дуже неадекватно святкувати початок XXI століття 31 грудня 1999 року. Ми мали це зробити 31 грудня 2000 року, коли століття насправді закінчилося. Про це ми вже говорили під час попередньої зустрічі.[12]

У.Е.: Достатньо порахувати на пальцях, ні? 10 — це одна декада. Тож 100 — це одне століття. Потрібно дійти до 31 грудня 1500 року — тобто п’ятнадцять разів по сто — щоби почати нове століття. Зафіксувати цю дату — це, звісно, акт снобізму, тому що ніщо не відрізняє видану 1499 року книжку від виданої 1502 року. Тож, аби краще продати книжку, якій не пощастило бути виданою 1501 року, антиквари ну дуже зграбно називають її «пост-інкунабула». В цьому сенсі навіть книжка, яка буде видана в результаті наших бесід, буде пост-інкунабулою.

А тепер, відповідаючи на ваше питання, маю сказати, що в моїй колекції є всього три десятки інкунабул, але в мене точно є ті, які «не можна пропустити» (як люблять сьогодні казати), тобто, наприклад, «Гіпнеротомахія Поліфіла», «Нюрнберзька хроніка», перекладені Фічіно книжки з герметичного вчення, «l'Arbor vitae crucifixae» Убертіно Да Казале, який став одним із персонажів мого роману «Ім'я троянди», та ін. Моя колекція специфічно зорієнтована. Ідеться про «Bibliotheca Semiologica Curiosa Lunatica Magica et Pneumatica», тобто про колекцію, що присвячена окультним наукам і лженаукам. У мене є Птолемей, який помилявся стосовно руху землі, але немає Галілея, що мав рацію.

Ж.-К.К.: Тож у вас, напевно, є праці Атанасія Кірхера, енциклопедичного ума, як ви любите, та промоутера багатьох хибних ідей…

У.Е.: У мене є всі його тексти, крім найпершого, «Ars magnesia», якого ніде не можна знайти, тому що це маленька книжечка без картинок. Можливо, в часи, коли Кірхера ще не знали, було надруковано дуже мало примірників. Ця книжка була настільки позбавлена шарму, що ніхто і не подумав про її дбайливе збереження. Але також у мене є праці Роберта Фладда та інших химерних умів.

Ж.-Ф. де Т.: Ви могли би трохи більше розповісти про цього Кірхера?

Ж.-К.К.: Це німецький єзуїт XVII століття, що багато часу прожив у Римі. Написав три десятки книжок — і про