Сергій Вікторович Жадан - Життя Марії

м’яса.

Співчував їм і собі, але це тепер не захистить.

Закінчені слово й думка, посування склянки,

Відвертання голови, пальці,

Що розстібають сукню, блазнювання,

Оманливий жест, споглядання хмар,

Убивство задля наживи: лише це.

І що з того, що відходять, дзвонячи дзвіночками

При кісточках, що входять так повільно до вогню,

Який забрав їх і мене? Гризи, якщо маєш, пальці,

І знов оглядай, що було, від початку і до кінця.

Берклі, 1964

Дифірамб

Так багато бачили ми на землі, а малахітові гори

при заході сонця зустрічаємо,

як завжди, з піснею та поклоном.

Кличе той самий весняний танок, коли поміж обвалів

базальтових скель зграї птахів пірнають

у прозорі води затоки.

І видра морська зблискує перетинчастою лапою,

вилежуючись у піні коло Пойнт Лобос.

А в пітьмі, з дна димних ущелин, сяє червінь азалії.

Нічого не додалося, нічого не втратилося,

непорушний, досконалий, недоторканий світе.

Не збереглася пам’ять бодай про щось,

що напевно було б нашим.

Мелодія губної гармоніки, здалеку, з непевних років,

чи стежка, на яку ми впали, поєднані поцілунком.

Тонкий льон прядок, в засіках яблука та зерно,

темнаві кола на грудях кузинки Антольки.

Стрекотання автоматів на рівнині, поритій

протитанковими ровами,

під роздертою заслоною похмурого світанку.

Хто підтвердить, хто скаже: «моє» про марний,

марний, насилу випрошений сон?

З хрустом ренесансових суконь ідуть наші померлі,

озираються й прикладають пальця до уст.

Їхні приятелі в обладунках засіли за шахівниці,

відставивши вбік закриті шоломи.

А сила любові, живе золото в крові,

знищує на віки наше порожнє ім’я.

Берклі, 1965

Твій голос

Проклинай смерть. Вона несправедливо нам визначена.

Благай богів, хай дадуть легке помирання.

Ким ти є — трохи амбіцій, пожадливості й марень

не заслуговують на кару предовгою агонією.

Не знаю лише, що ти можеш зробити,

сам, зі смертю інших,

дітей, облитих вогнем, жінок, уражених шротом,

осліплих вояків,

яка триває багато днів, тепер, тут, коло тебе.

Бездомна твоя милість, німе твоє слово,

і боїшся вироку за те, що нічого не зміг.

Берклі, 1968

Закляття

Прекрасним є людський розум і непереможним.

Ані ґрати, ні дріт, ні викидання книжок у жорна,

Ні вирок вигнання нічого проти нього не вдіють.

Він установлює в мові загальні ідеї

І веде нашу руку, саме тому ми пишемо з великих літер

Правда і Справедливість, а з малих — брехня і кривда.

Він понад тим, що є, здіймає те, що бути повинно,

Ворог розпачу, друг надії.

Він не знає ні елліна, ні юдея, ані раба, ані пана,

В керування віддаючи нам спільне господарство світу.

Він із плюгавого ґвалту замучених слів

Рятує думки ясні та суворі.

Він говорить нам, що все є завжди новим попід сонцем,

Розкриває долоню затвердлу того, що вже здійснилось.

Чудовою і молодою є Філо-Софія

Й споріднена з нею поезія в Добра на службі.

Природа щойно вчора святкувала їхнє народження,

Звістку про що горам принесли єдиноріг і луна.

Славною буде їхня приязнь, час їхній не має кордонів.

Їхні всі вороги прирекли себе на загибель.

Берклі, 1968

Так мало

Так мало сказав.

Короткі дні.

Короткі дні.

Короткі ночі.

Короткі роки.

Так мало сказав.

Не встиг.

Серце моє втомилося

Захватом,

Розпачем,

Старанністю,

Надією.

Паща левіафана

Змикалася на мені.

Голий лежав на берегах

Безлюдних островів.

Потягнув мене за собою в безодню

Білий кит світу.

І тепер я не знаю,

Що було насправді.

Берклі, 1969

Завдання

З тривогою й трепетом думаю,

Що знайшов би виправдання своєму життю,

Лише б коли зважився на публічну сповідь,

Викриваючи шахрайства, власні й моєї епохи:

Ми могли озиватися скрекотом карликів різних та бісів,

Але чисті й гідні слова нам були заборонені

Під загрозою такої суворої кари, що коли хтось

Вимовляв з них бодай одне,

Сам себе вважав утраченим після цього.

Берклі, 1970

Дар

День такий щасливий.

Туман розсіявся рано, я працював на городі.

Колібрі висіли над квіткою каприфолю.

Не було на землі речі, якої б хотів.

Не знав нікого, кому варто було б заздрити.

Що сталось поганого, забув.

Не соромився думати, що я той, ким я є.

Не чув у тілі жодного болю.

Випроставшись, бачив блакитне море й вітрило.

Берклі, 1971

Втеча

Коли місто спалене лишали ми за собою,

На шляху польовім до неба здіймаючи очі,

Я казав: «Хай сліди по нас заростають травою,

Хай у вогні замовкають голоси пророчі,

Хай померлі померлим розповідають, що сталось,

Нам судилось новий народ народити по цій пустелі,

Вільний від зла і щастя, яким десь там спалось.

Ходімо». А меч вогняний відчиняв для нас землі.

Гошице, 1944