Володимир Михайлович В'ятрович - За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна

загоном було знищено не 15, а 5 тисяч поляків, 15 тисяч поляків було знищено по всій Волині». Завищена цифра, подана допитуваним у лютому, можливо, була наслідком «ефективної» роботи радянських слідчих, які скористалися слабким станом хворого на тиф Стельмащука.

У протоколі судового засідання, крім цього уточнення, є ще одна вкрай важлива інформація, яку поки не використовували ані в польській, ані в українській історіографії й вона безпосередньо стосується того, чи існувало рішення Проводу ОУН про знищення поляків. «В цьому ж червні 1943 року, ― подає інформацію підсудний, ― в Колківському лісі зустрівся я з Климом Савуром [18], заступником голови ставки головної команди Андрієнком [19]. Савур дав мені наказ знищити всіх поляків Ковельської округи. Всі керівники Ковельщини, в тому числі і я, виступили проти цієї пропозиції, але Савур погрожував мені польовим судом. Становище було важким. Не виконати наказ я не мав права, а виконувати не дозволяли особисті переконання. Я звернувся до Андрієнка. Андрієнко сказав мені, що це вказівки не з центру, що це перекручування на місцях, але конкретного нічого не сказав». Далі йдеться про те, що Стельмащук намагався якомога довше не виконувати наказ, але все ж провів антипольські акції між 25 та 30 серпня. Очевидно, до слів підсудного треба ставитися з упередженням, як до спроби виправдати себе і полегшити свою провину. Проте надзвичайно важливим тут є твердження, що не було рішення керівництва підпілля про проведення антипольської акції, ішлося про місцеву «ініціативу». Очевидно, якби йшлося лише про самовиправдання, не було б сенсу акцентувати на цій деталі, навпаки, легше було б наголосити на необхідності виконання наказу, виданого найвищим керівництвом. Згодом саме ця «ініціатива» Дмитра Клячківського і стала приводом для розгляду його діяльності Проводом ОУН на Третьому Надзвичайному Великому зборі.

Підтвердження висунутої гіпотези знаходимо і в протоколі допиту згаданого в цитованих свідченнях Олександра Луцького ― «Андрієнка», відісланого у червні 1943 р. Проводом ОУН для інспекції на Волинь. Звітуючи про свою поїздку перед керівництвом, Луцький зазначає, що він «критикував «Клима Савура» в питанні ставлення УПА до польського населення. Як відомо, створена на Волині «Климом Савуром» УПА дуже часто в масовому порядку знищувала польське населення. Я і Центральний Провід були проти масового винищення польського населення, тим паче, що саме в цей час між Центральним Проводом ОУН і польськими підпільними антирадянськими формуваннями велися переговори про контактування нашої роботи».

Аналіз документів не дає жодних підстав твердити, що існувало розпорядження вищого керівництва українського підпілля щодо масової ліквідації польського населення у Західній Україні. Але важливо не лише те, що такого «наказу» не знайдено (адже немає й розпорядження Гітлера про винищення євреїв), важливо, що виявлені на сьогодні матеріали заперечують можливість існування такого документа.

Можемо лише стверджувати, що було рішення керівництва українського підпілля про усунення польського населення із західноукраїнських земель шляхом виселення.

Список документів у справі Юрія Стельмащука

У свідченнях командира загону УПА «Котловина», що діяв на Волині, Степана Коваля — «Рубашенка» читаємо: «У червні 1943 року після того факту, що поляки разом із німцями стали нападати на українські села, Організація українських націоналістів [20] наказала групам УПА знищити всі польські колонії на території Волинської області, а якщо десь буде вчинено опір, знищувати і людей». Отже, наказувалося нищити населені пункти, а їхніх мешканців — тільки у випадку спротиву виселенню. Такі вказівки є близькими до рішень військової конференції з кінця 1942 р. і, можливо, були спробами їх утілення.

Імовірно, в ситуації, повністю не контрольованій Проводом ОУН, були випадки, коли місцеві командири виходили далеко поза межі, визначені цим рішенням, коли відбувалися стихійні антипольські акції місцевого населення, жертвами яких ставали цивільні мешканці.

Попри те що виселення, зокрема під загрозою знищення, було більш гуманним варіантом порівняно із загальним винищенням, залишається питання, чому керівництво українського визвольного руху пі­шло на усунення польського цивільного елементу із західноукраїнських земель. Насамперед тому, що це населення було основою для розвитку польського підпілля, конфлікт із яким на той момент уже набрав обертів. Поляки Західної України для свого підпілля давали кадровий, матеріальний та інформаційний ресурс, без якого його розвиток на етнічно чужих і часто ворожих теренах був неможливий. Припинення доступу до цього ресурсу розглядали як головну передумову ліквідації тут польського підпілля. Через кілька років таку саму жорстоку логіку використали поляки на Закерзонні, «стимулюючи» нападами на українські села переселення українців, а згодом цілком депортувавши українську меншину в межах акції «Вісла».

Крім того що цивільне населення було базою для розвитку підпілля, власне його наявність чи відсутність на західноукраїнських землях, на думку керівників еміграційного уряду в Лондоні, була визначальним фактором у вирішенні повоєнного статусу цих територій. Генерал Ровецький у депеші до свого командування стверджував: «Польща не зречеться жодних земель, які були в її кордонах в 1939 році, оскільки ці землі є необхідні для збереження Держави. Польща не дозволить заподіяння шкоди місцевому польському населенню, бо його існування у першу чергу є умовою залишення цих земель за Польщею». В одній із інструкцій польського підпілля від кінця 1941 р. стверджується: «Польське населення на Східних землях є фактором, який найсильніше зв’язує ці землі з Польською Державою, й існування його на цьому терені є найповнішою гарантією нерозривності тих територій з цілим державним організмом». У період швидкого наростання конфлікту, коли вже почалися перші масові вбивства поляків у квітні 1943 р., Волинський окружний представник уряду Речі Посполитої звертався до своїх земляків: «Керівні діячі польського життя в Краї, знаючи про тяжке становище польського населення Волині, вірять, що це населення вистоїть на своїх солдатських постах, і зі свого боку зроблять усе, що буде в їхніх силах, щоб допомогти йому у важкій трагічній боротьбі». Солдатами на постах цивільне населення вважали не тільки представники польського уряду, а й вороже налаштовані до нього українські підпільники та звичайні місцеві мешканці. Тому під час боротьби ніхто особливо не вирізняв цивільних з-поміж тих, кого вважали небезпечними ворогами.

Таким чином, поляки Західної України опинилися між вимогами українського підпілля виїхати під страхом фізичного знищення та вимогами керівництва польського руху залишитися на місці, яке застерігало від самовільного залишення цих територій. «Польська Волинь, ― читаємо у зверненні, ― без польського суспільства не буде, це не підлягає жодному сумніву… Хто самовільно покидає місцеві території, той діє на шкоду польському народу і повинен розуміти це. Особистий інтерес кожного з нас говорить про те, щоб ми стояли незламно і безстрашно до переможного кінця». Зважаючи на те, що на той момент польське підпілля не могло власними силами гарантувати безпеку поляків Волині, ці патетичні заклики можна вважати зразком політичної безвідповідальності. Цивільні поляки стали заручниками реалізації зовнішньополітичних концепцій еміграційного уряду.

Рішення українського підпілля щодо необхідності виселення польського населення не було якимось винятковим у тодішній суспільно-політичній ситуації в Європі. Навпаки, масові переселення (плановані чи вже здійснені) вже стали звичним явищем. І не тільки для тоталітарних радянського та нацистського режимів. Схожі плани щодо українців іще до й під час Другої світової війни виношували польські політики. Урешті, в післявоєнний період вони їх втілили.

«Німецька та радянська окупації, — писав із цього приводу Тімоті Снайдер, — радикалізували підходи до вирішення національного питання, хоча ще до масового знищення