Володимир Михайлович В'ятрович - За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна

Крім того, окремо в рішеннях конференції наголошено на неприпустимості використання вояків створюваної армії для антипольських операцій. З цього можемо зробити висновок, що саме виселення поляків бачилося не як широкий збройний конфлікт, а як операція з метою ліквідації можливих загроз для розгортання визвольного руху. У поляках не вбачали головного ворога, проти якого мали бути зосереджені всі сили, про що часто можна прочитати в сучасній польській літературі.

Важко однозначно сказати, наскільки це рішення було визначальним. Воно не було постановою найвищого керівництва українського визвольного руху ― Проводу ОУН, у його ухваленні брали участь лише окремі члени Проводу. Про значущість цього зібрання свідчить факт, що саме його рішення стали відправним пунктом для творення УПА. Тому й позиція щодо польського питання мала бути визначальною для українського підпілля. З іншого боку, дивує деяка його неадекватність реальній політичній ситуації, адже важко було сподіватися, що такі дії українських націоналістів не матимуть спротиву в поляків.

Окрім того, українське підпілля, яке на той момент лише почало розгортати збройні відділи, фактично було неспроможне реалізувати згадану операцію. Адже територія, з якої планували виселити поляків, ніколи не була під цілковитим контролем українського руху. Тут і далі діяла німецька окупаційна влада, розгортали діяльність радянські партизани та, зрештою, і польські підпільні формування. Тож залишається відкритим питання, чи розглядали учасники цієї конференції її постанови як безпосередні вказівки до дії, чи лише як загальне стратегічне бачення розв’язання проблеми на подальшу перспективу. Залишаючи за дужками дискусію про реальність чи нереальність втілення цих рішень, їхній терміновий чи довгостроковий характер, варто підкреслити, що про повне знищення польського населення не йшлося.

Тезу про існування наказу про поголовне знищення поляків відстоює низка польських істориків та політиків, які вважають антипольські акції геноцидом. Її часте повторення в польських роботах сприяє популяризації цієї думки і навіть часом безкритичному підхопленню науковцями інших країн. До прикладу, у дослідженні американського історика Тімоті Снайдера йдеться не лише про рішення щодо антипольської «етнічної чистки», але й цілу політичну програму її реалізації. При цьому шановний науковець навіть не намагається обґрунтувати свої твердження покликанням на джерела.

Тим часом жодних документальних підтверджень щодо існування наказу про знищення усіх поляків не виявлено. Пошук таких документів триває, і періодично оголошують про його результативне завершення. Проте щоразу аналіз документів, які мають свідчити про цей наказ, піддає сумніву його існування.

Відомий дослідник польсько-українських стосунків, автор багатьох статей і кількох монографій із цього питання Владислав Філяр у праці «Волинь 1939―1944. Екстермінація чи польсько-українська війна» наводить цитату з наказу Дмитра Клячківського про «ліквідацію польського елементу» на Волині. Звіряння зазначеного у виданні посилання на справу в архіві СБУ Волинської області виявило за вказаною архівною легендою кримінальну справу проти п’яти поліцаїв, яких звинувачували в акціях проти комуністичного підпілля. Жодної інформації про УПА чи польсько-український конфлікт у матеріалах справи немає.

В опублікованому 2003 р. путівнику «Волинь та Східна Галичина 1943―1944» зазначено, що серед матеріалів одного з діячів ОУН в еміграції Збіґнєва Камінського є оцінка «наказу № 1 Миколи Лебедя /.../ про масову ліквідацію поляків на Західній Україні». Через два роки ці дані було опубліковано у збірнику «Поляки і українці між двома тоталітарними системами». Проте свідчення, якщо проаналізувати їхню форму, походження і зіставити з іншими документами, також не можуть фігурувати як серйозний доказ існування такого наказу. Камінський дає характеристику діяльності Миколи Лебедя і між іншим твердить таке: «У 1943 році [17] видає горезвісний і ганебний наказ № 1 про масову ліквідацію польського населення спочатку на Поліссі і на Волині, а пізніше ця «акція» перекинулася й на інші території. Це є гіркі, але правдиві факти». В око впадає публіцистичність висловлювання, використання епітетів, дивує нумерація наказу. Крім того, автор свідчень станом на 1943 р. виконував надто незначну роль в українському підпіллі, аби бути безпосередньо ознайомленим із наказами такого рівня, якби вони існували. Коли ж детальніше придивитися до його біографії, легше довідатися про мотиви «викриття»: Збіґнєв Камінський був активним діячем Закордонних частин ОУН, що перебували у гострій конкуренції з іншою групою націоналістів, очолюваною Миколою Лебедем.

І врешті, найважливіше: в інших документах Лебедь фігурує як той, хто засуджував антипольські акції, навіть вимагав відповідальності за них командира УПА Дмитра Клячківського. Ідеться про протокол допиту члена Проводу ОУН Михайла Степаняка. Він, зокрема, розповідає про дискусію довкола питання антипольських виступів, яка розгорнулася на Третьому Великому зборі ОУН у серпні 1943 р., у межах якої частина членів Проводу (сам Степаняк та Микола Лебедь) виступила з критикою дій Дмитра Клячківського під час конфлікту, більшість же його захищала.

Юрій Стельмащук, командир ВО «Турів»

Цей документ важливий не лише тому, що відображає оцінку протистояння Миколою Лебедем, а й тому, що в цьому протоколі маємо чітке свідчення, що принаймні станом на серпень 1943 р. не існувало жодного остаточного рішення Проводу ОУН з приводу польського питання. Дискусії тривали й надалі. Протокол Великого збору Української головної визвольної ради з липня 1944 р. свідчить, що й на той час у керівництві підпілля змагалися дві концепції стосовно поляків ― вирішення питання через силові акції та спроба налагодження співпраці.

У цьому контексті малоймовірними видаються також свідчення одного з командирів УПА Юрія Стельмащука про те, що в «червні 1943 року представник Центрального проводу ОУН «Клим Савур» передав мені усно секретну директиву Центрального проводу ОУН про поголовне і повсюдне знищення всього польського населення на території західних областей України». Ці слова на сьогодні є головним доказом існування наказу Проводу ОУН про загальне винищення поляків. Тому їх слід уважніше проаналізувати. По-перше, наведену цитату взято з документа під назвою «Секретні директиви ОУН, УПА і СБ про повсюдне фізичне знищення всього польського населення» одного з томів агентурної справи «Берлога», заведеної НКВД на Провід ОУН. Крім «секретної директиви» про винищення всіх поляків, тут згадано аналогічні вказівки про винищення всіх радянських військовополонених на теренах Західної України та «всіх осіб, запідозрених в антиоунівських настроях, не виключаючи ні грудних дітей, ні жінок, ні старих». Уже сама назва документа, яка не відповідає змістові (за формою документ є витягом з протоколу, а не директивою), нагромадження в півторасторінковому тексті інформації про таку кількість жахливих таємних інструкцій ОУН, слідів яких не знаходимо в інших документах, викликає підозри щодо об’єктивності поданої інформації.

Чи не маємо ми справу з однією з численних спроб компрометації українського визвольного руху з боку НКВД? Підтвердженням цієї тези є те, що цитований документ подано як виписку з протоколу допиту Юрія Стельмащука від 28 лютого 1945 р., а в архівно-кримінальній справі на Юрія Стельмащука № 67424 маємо протоколи від 8, 9, 20, 22 та 25 лютого 1945 р. Жодного ж протоколу від 28 лютого у справі немає!

Польські дослідники часто цитують із цього документа «зізнання» Стельмащука про те, що ним та його відділом (700 вояків) протягом 29—30 серпня було знищено 15 тисяч поляків. Цю цифру справді знаходимо у кримінальній справі, у протоколі під датою 20 лютого. Проте з поданих далі показань свідків випливає інформація про кількасот (в одному випадку ― кілька тисяч) убитих, але не 15 тисяч. Зрештою, через півроку після допитів у серпні 1945 р. на судовому засіданні сам Стельмащук заявив: «Звинувачення мені зрозуміле, винним себе визнаю, за винятком того, що моїм