Олівер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

— Говарде, яка столиця Алабами?

— Монтґомері, ти, брудний сучий сину!

— Ага, правильно. Найбільші міста не завжди стають столицями штатів. А оці дерева — це пекани,[136] осьо, дивися!

— Та пішов ти, мені начхати! — пробурмотів Говард, але все одно витягнув шию, щоб подивитися.

За годину ми під’їхали до придорожнього кафе десь в алабамських нетрях, оскільки Мак запланував, що тут ми лишимося на ночівлю: воно називалося «Мандри щасливця».

Ми зайшли всередину по каву. Мак умостився, рішуче налаштувавшись і далі розважати мене «кумедними історіями», яких він мав у запасі жахливо нескінченну кількість і які поступалися його власному життєвому досвіду. Виконавши цей дружній обов’язок, він подався до натовпу, що зібрався навколо музичного автомату.

Суботніми вечорами далекобійники завжди збираються довкола музичних автоматів і конче намагаються саме у той час встигнути до придорожніх кафе. Зокрема, автомат у «Мандрах щасливця» є особливо популярним, оскільки має чудову колекцію пісень, тих дорожніх епопей, що їх так люблять водії: грубих, соромітних, смутних чи мрійливих, але незмінно енергійних і ритмічних, сповнених особливого емоційного піднесення, яке наповнює чарівністю саму поезію руху й нескінченних доріг.

Далекобійники, як правило, натури відлюдькуваті. Але часом — скажімо, у такого штибу придорожніх кафе, слухаючи якийсь до болю знайомий запис, що виривається з динаміків музичного автомата — вони починають ворушитися, без зайвих слів чи дій раптово перетворюючись із млявого натовпу на горду спільноту: кожен із них — ще безіменний, випадковий попутник — усвідомлює свою солідарність із тими, хто довкола, а також із тими, про кого йдеться у піснях.

Цього вечора Мака та Говарда, як і всіх інших, охопив захват та гордість, і вони мимоволі полишили межі своїх «я», занурившись у позачасові мріяння.

Близько опівночі Мак різко сіпнувся, а тоді смикнув Говарда за комір.

— Добренько, друже, — сказав він. — Треба нам знайти, де подрімати. Хочеш перед сном прочитати молитву далекобійника?

Він витягнув із записника зіжмакану картку й простягнув мені. Розгладивши її, я прочитав уголос:

Дай, Боже, сил проїхать цей маршрут

За США валюту — не до розваг нам тут.

Щоб шини не здувались на ходу,

І з двигуном було все до ладу.

Щоб зважування й КТШ[137] пройшов,

МС[138] щоб відпустив мене й пішов.

Хто ледь повзе — то іншим хай шляхом,

Молю, не зводь з жінками за кермом.

Прокинуся в кабіні, що смердить,

Дай встати там, де можна шинки ухватить.

Кави — міцної, жінок — слабких,

Офіціанток милих — не бридких.

Щоб бензин дешевшав, дорога тішила,

Як повернуся, дай, Боже, в ліжко я.

Зроби це, Боже, дай ще дрібку талану,

Й цей бісів бублик ще не раз крутну.

Мак притяг у кабіну ковдру й подушку, Говард заповз у закуток поміж меблями, а я примостився на купі лантухів біля мотоцикла (обіцяне ліжко з балдахіном було спереду кузова, поза межами досяжності).

Я заплющив очі й нашорошив вуха. Мак із Говардом перемовлялися через щільні перегородки вантажівки. Приклавши вухо до фрагмента ґратчастого каркасу, я вловив й інші звуки — десь жартували, пиячили, кохалися — цей шум долинав із довколишніх вантажівок, вловлений антеною мого слуху.

Далі я вдоволено влігся, почуваючись у цій темряві, ніби в акваріумі звуків, і дуже швидко провалився в сон.

Неділя була днем відпочинку, як у «Мандрах щасливця», так і в усій Америці. Крізь скляну шибку наді мною пробивалося світло, пахло соломою і ряднами, а також шкіряною курткою, що слугувала мені за подушку. На мить мені здалося, що я десь у величезному хліві, а потім я раптово все згадав.

До мене долинули м’які звуки дзюрчання води, що раптово зринули й помалу стихли, наприкінці відзначившись двома тоненькими струменями. Хтось мочився біля вантажівки — нашої вантажівки — відзначив я, піддаючись раніше незнаному почуттю власності. Я виліз із купи лантухів і навпочіпки прокрався до дверей. Струмінь, що стікав по колесу до землі, і від якого йшла пара, явно свідчив про злочин, але кривдника уже й слід загув.

Була сьома ранку. Я вмостився на високу сходинку кабіни водія і почав шкрябати у своєму щоденнику. На сторінку впала тінь — піднявши погляд, я упізнав водія, якого невиразно бачив минулого вечора в затягнутому димом кафе. Це був Джон, білявий донжуан із «Мейфлавер Транзит Ко.», і, можливо, саме він мочився на наше колесо. Ми трохи потеревенили, він розповів мені, що виїхав з Індіанаполіса — нашого наступного пункту призначення — минулої ночі: там ішов сніг.

За кілька хвилин до нас причовгав інший водій, низенький і пухкий, на якому була розмальована квітами напіврозстебнута сорочка «Тропікана Оранч Джюс Ко. Фла.», з-під якої виднілося волохате округле черевце.

— Боже, як же тут холодно! — промимрив він. — У Маямі вчора було плюс тридцять два!

Інші також зібралися навколо мене, обговорюючи маршрути й рейси, гори, океани й рівнини, ліси й пустелі, сніг і град, грім і циклон — усе трапилося на шляху упродовж одного-єдиного дня. «Мандри щасливця» цієї, та й кожної ночі, перетворювалися на світ подорожей та дивовижних пригод.

Я підійшов до задньої частини вантажівки й крізь напівпрочинені двері побачив Говарда, який спав у своєму закутку. Його рот був роззявлений, а очі, як я із ваганням відзначив, були також не повністю заплющені. На якусь мить я навіть подумав, що вночі він помер, доки не побачив, що той дихає і трохи смикається уві сні.

За годину прокинувся Мак, розпатланий і скуйовджений, вивалився з кабіни й, похитуючись, подався геть. Він зник у напрямку «нічліжки», що була біля кафе, тримаючи в руці чималий шкіряний саквояж. Повернувся він за кілька хвилин, ідеально доглянутий, виголений, вбраний у модний чистий одяг на честь Божого дня.

Я склав йому компанію і ми попрямували до їдальні.

— А що робити з Говардом? — запитав я. — Його розбудити?

— Ні, малий прокинеться пізніше.

Мак, очевидно, хотів зі мною поговорити без присутності хлопця.

— Якби я йому дозволив, він би спав увесь день, — пробурмотів він за сніданком. — Говард — хороший хлопчак, проте, сам розумієш, не надто тямущий.

Мак познайомився із Говардом, двадцятитрирічним лобурякою, півроку тому — і йому стало шкода хлопця. Той утік із дому уже років із десять тому, а його батько — знаний у Детройті банкір — не докладав особливих зусиль для його повернення. Хлопець подався світ за очі, безцільно блукаючи, час від часу виконуючи якісь тимчасові дрібні роботи, іноді жебракуючи, а часом і грабуючи, при цьому умудрившись уникати церков і в’язниць.