Олівер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Одного дня Мак підібрав його біля вантажівки й «усиновив»: брав із собою у кожну подорож, показував країну, вчив, як пакувати речі у вузли й коробки (а також як говорити й поводитися) і регулярно платив зарплату. Коли після завершення поїздки вони повернулися до Флориди, Говард лишався у його родині у статусі молодшого брата.

Після того, як ми випили по другій чашці кави, Макове миле обличчя спохмурніло:

— Гадаю, він не лишиться зі мною надовго. Може, я і сам не так уже й довго водитиму.

Він пояснив, що кілька тижнів тому потрапив у дивну «аварію»: раптово «вимкнувся» на мить, і вантажівку занесло у поле. Страхування виплатили, втім Мака зобов’язали пройти медичне обстеження. Компанія виступила проти напарника в кабіні, незалежно від результатів обстеження.

Очевидно, Мак боїться, що страхова компанія підозрює: ця «відключка» була наслідком епілепсії, і медогляд поставить крапку в його водійській кар’єрі. Він завбачливо придивився собі хорошу роботу у галузі страхування в Новому Орлеані.

У цю мить зайшов Говард, і Мак одразу ж змінив тему.

Після сніданку Мак із Говардом всілися на залишеній шині й почали жбурляти каміння у дерев’яну підпірку. Ми невиразно й незв’язно обговорювали все підряд, проганяючи м’яку недільну млявість, властиву далекобійникам у цей день тижня. За кілька годин вони знудилися і полізли у вантажівку, щоб ще поспати.

Я витяг із причепа зо два шматки мішковини й умостився позасмагати в оточенні розбитих пляшок, шкірок від сосисок, їстівних запасів, бляшанок з-під пива, презервативів у процесі розкладу і найрізноманітніших подертих і зіжмаканих клаптів паперу: то тут, то там стеблинки дикої цибулі й люцерни пробивалися крізь кругляки.

Лежачи так, між дрімотою та писанням, я часто повертався думками до їжі. Позаду мене у пилюці копирсалися зо два десятки курчат, на яких я із тужливим зітханням час від часу позирав: перед тим Мак помахав у їхній бік «другом далекобійника» (автоматичною зброєю, що на вигляд була цілком справною) зі словами:

— Сьогодні птиця на вечерю! — і мило захихотів.

Приблизно щогодини я вставав, щоб розпрямити ноги й заправитися у кафе чотирма порціями кави й морозивом із чорним горіхом, підводячи загальну їх кількість до двадцяти восьми й семи відповідно.

Немало візитів здійснив я і до нічліжної вбиральні, потерпаючи від діареї, що обпікала мені нутрощі: напередодні скуштував Макового перцю чилі.

У туалеті — п’ять автоматів із продажу презервативів — цікавий приклад того, як комерційні інтереси тиснуть на людину навіть у найінтимніших сферах. Вартість цих прекрасних штучок («скручені за допомогою електроніки, запаяні у целофан, гнучкі, чутливі та прозорі» — так їх екзальтовано охарактеризували) — півдолара за три презервативи, але цей напис неоковирно перековерзували, і він виглядав як «лялечку за три».[139] Також там знаходилася машина «Подовження», з якої можна було отримати знеболювальну мазь, що, як зазначалося, «сприяла запобіганню передчасному оргазму». Проте Джон, білявий донжуан, який, виявляється, може розповісти про секс усе, що завгодно, стверджує, що набагато краще користуватися маззю від геморою. «Подовження» аж надто сильне — ніколи не розумієш, відчув ти оргазм чи ні.

Під вечір Мак раптом заявив, що ми лишаємося у «Мандрах щасливця» ще на одну ніч. На його обличчі грала вдоволена, підкреслено таємнича усмішка — немає сумнівів, що він домовився зі С’ю чи Нелл про нічне усамітнення у водійській кабіні. Говард у цій інтригуючій атмосфері поводився, як збуджений песик. Я підозрював (і Мак це підтвердив), що попри позірну хоробрість він ще ніколи не кохався з дівчиною. Насправді Мак часом приводив йому дівуль, проте Говард, такий горластий, коли йдеться про уявні здобутки, стає боязким і незграбним, стикаючись із дійсністю, тож весь задум постійно провалювався в останню мить.

Я повернувся до своєї писанини й чашок кави. Час від часу виходив надвір розім’яти ноги й зацікавлено розглядав водіїв довкола, які хропіли по кабінах, порівнюючи вирази їхніх облич із розслабленими позами.

О 4:20 почав займатися світанок, туманно й нерішуче виринаючи на сході. Один із водіїв прокинувся і подався до вбиральні відлити. Повернувшись до машини, він перевірив вантаж, заліз у кабіну й грюкнув дверима. Двигун заревів — і він із гуркотом посунув зі стоянки. Інші вантажівки зоставалися безмовними й сонними.

До п’ятої години мертвонароджений світанок змінився дрібною мжичкою. Один із кудлатих півників наробив галасу, і у траві засюрчали комахи.

Шоста година. Кафе наповнюється запахом млинців і масла, бекону та яєць. Офіціантки з нічної зміни збираються додому, бажаючи, щоб мені таланило у мандрах Америкою. Почали сходитися працівники денної зміни, які усміхалися, побачивши мене за тим самим столом, за яким я сидів увесь минулий день.

Тепер до цього невеличкого кафе можу прийти й піти, коли завгодно, і мені вже жодних рахунків не виставлять. За останні тридцять годин я випив у них понад сімдесят чашок кави, а таке досягнення потребує якогось маленького заохочення.

На годиннику восьма. Мак і Говард поспіхом відправилися до центру Коулмана допомагати водіям із Мейфлавера розпакувати вантаж. Сьогодні все зненацька змінилося: вони й словом не перекинулися, пропустили сніданок і навіть не вмивалися. Мак відклав свій шкіряний саквояж до інших вихідних.

Я заліз у кабіну, щойно звільнену Маком — повітря у ній ще було теплим і вологим після його сну, — укрився його теплою зношеною ковдрою і за мить задрімав сам. О десятій я раптово похопився зі сну: мене збудила канонада дощу, що періщив по даху, проте Мака з Говардом ще не було.

Вони нарешті з’явилися о пів на першу, брудні й виснажені, ледь волочили ноги, попотягавши у зливу чималенький вантаж.

— Боже… — видихнув Мак. — Як же я змучився… Давайте поїмо — і за годину вже будемо в дорозі.

Минуло три години, а ми так і не зрушили з місця!

Вони курили, вихвалялися, фліртували, словом — розтринькували час, наче перед ними простягалося неквапне тисячоліття. Страшенно роздратований, я нетерпляче згріб свої записники й пішов у кабіну. Донжуан Джон намагався мене заспокоїти:

— Не хвилюйся, друже! Якщо Мак каже, що до середи приїде у Нью-Йорк, то так і буде, навіть якщо він застрягне у «Мандрах щасливця» до вечора вівторка.

Пробувши там понад півтори доби, я невимовно поріднився з цією місциною. Я вже знаю зо двадцять чоловіків, знаю, що вони люблять і не люблять, як жартують і які мають притаманні риси характеру. Вони ж знають про мої уподобання та звички (чи принаймні думають, що знають) і поблажливо кличуть мене «лікар» чи «професор».