Руслан Володимирович Горовий - Казки на ніч

шо, боєць, — промовив він, — тримаєш позиції? У садку норма? Маму з бабусею охороняєш?

— Ага, — прошепотів Славко. — Усе роблю, як тобі обіцяв.

— Молодчина, — батько посміхнувся. — Як мама?

— Мама в госпіталі. На зміні. Працює.

— Скучив за нею?

Славко кивнув.

— Потерпи. Треба трошки потерпіти. Скоро я повернуся, візьму вас із мамою, і будемо цілі вихідні гуляти разом. На атракціони підемо, в аквапарк!

— А коли повернешся?

— Скоро. Засинай, козаче.

Батько нахилився і поцілував сина в лоб. Славко посміхнувся, не розплющуючи очей, і повернувся на бік.

— З ким це ти там розмовляєш, дитино? — подала голос баба.

— З татом, — уже зовсім сонний відповів Славко.

— З татом то добре, — тихо прошепотіла баба. — Вітання передавай.

— Добре, — прошепотів Славко і заснув.

Зустріч на Майдані

— Поступово, через кілька десятків років, ти мене забудеш, однак не переживай, це нормально. Я питав тут у хлопців, вони казали, що за двадцять п’ять років, якщо не стрічатися, людина забуває прізвища однокласників, а через тридцять і обличчя.

Вони сиділи на парапеті на Інститутстькій, трохи вище містка над барикадою, на якій взимку і познайомилися. Обидва в камуфляжній формі, надітих, як звичайні шапки, балаклавах і берцях. Тільки в Сергія в руках був наплічник, а у Толіка — за спиною білі крила.

— Не кажи дурниць, Толя. Я ніколи тебе не забуду.

— Забудеш. Поступово лишиться тільки образ, який зі мною справжнім нічого спільного не матиме.

— Залежно від того, що ти називаєш справжнім. — Сергій збив з плеча пухку сніжинку. — Я ж тебе до Майдану не знав? Тож таким, як пам’ятаю, ти для мене й справжній.

- І то правда.

Звечоріло. Поруч з хлопцями ходили люди. Хтось запалював свічки біля портретів загиблих, хтось прогулювався, хтось фотографувався, місто жило звичним життям. Ніхто не бачив хлопців, хоча, може, просто не звертав уваги, мовляв, сидять собі та й сидять.

— А ти чого мене покликав? — подав голос Сергій. — Як я просив тебе після похорон, щоб ти хоч наснився, так ні в яку, а тут, бач, прийшов.

— Справа є в мене.

— Яка?

— Ти ж на фронт ідеш?

- Іду. Завтра на Софіївській зранку присяга, в автобус і туди. Як тебе тоді тут снайпер убив, я поклявся, що знайду гада.

- І шо?

— Та ж більшість тої гидоти зараз на Донбасі. Туди й поїду, пошукаю. Я після твоєї загибелі пив дуже. Ледь вийшов з піке, і то лише тому, шо війна почалася.

— Та знаю я.

— Знаєш?

— Знаю. Все знаю. І про те, що відмовили тобі спочатку в військкоматі. І про добровольчий батальйон, і про учєбку — про все знаю.

— То чого позвав?

— Хочу, шоб ти знав. Я тепер як янгол-охоронець до тебе приставлений. І мені дозволили з тобою поспілкуватися. От і позвав, шоб ти знав, шо я поруч, шоб до знаків різних прислухався.

— Буду. Обіцяю.

- І ще. Усе буде добре. Війна не вічна. Минуть роки, ти мене забудеш, однак…

— Та я…

— Не перебивай. Нічого в цьому страшного немає. Головне, не забувай, за що ми тут усі загинули. І дітям, і онукам розповідай. Обіцяєш?

— Обіцяю.

Толік встав, розправив за спиною великі білі крила.

— Ходи сюди… — Він розкрив обійми, і Сергій обійняв побратима. — Ну мені час, все буде добре! Я наздожену тебе на фронті.

Толік махнув крилами і злетів у чорне небо.

Сергій ще довго дивився угору. На обличчя падали сніжинки і одразу танули, перетворюючись на струмки води.

— Дядю, ти плачеш?

Біля Сергія спинилася дівчинка років семи.

— Ні, сонечку, то сніг. А ти шо, сама?

— Ні, он мама. — Дитина махнула в бік жінки, яка неподалік запалювала лампадку.

— А у вас тут хтось загинув?

— Не у нас, а за нас! За всіх нас. Так мама каже.

— Мама правильно каже. Біжи до неї. — Сергій провів тильною стороною долоні по щоці дівчинки і, накинувши на плече рюкзак, пішов униз вулицею.

Передок

— Оно, бачиш, заграва? Небо світиться з того боку, де гупає? То Донецьк.

— А то світло від вибухів?

— Та ні, просто місто велике, то й підсвічує небо. Шо ж тут від нас відстані? Піски, аеропорт і місто.

— А це «град» валить?

— Та ні, це вихід мінометний.

— Тобто?

— Ну звук не від пуску, від пуску ось зараз, трохи інший, а від падіння гранати.

— Уже все на слух розрізняєш?

— Та звісно. Звикаєш розрізняти і чим валять, і куди. І вже реагуєш спокійно. Ми, як перший день приїхали, тіка шмотки кинули, а вони як жахнули! Тоді да, перелякалися. А зараз уже звикли і хлопці реагують нормально.

— А оце в хаті чиїй живете?

— Жінка пустила. Вона виїхала. Тут на вулиці майже всі виїхали, постійно не живуть. Страшно.

— А не побоялася хату довірити? А як, не дай бо’, через вас розбомблять?

— Все може бути, а тільки просто кинути добро ще гірше. У зиму не топлена хата — це страшне. Та й мародерів серед пролетаріату районного вистачає. Винесуть усе, а так, як не крути, під охороною.

— Та й то правда.

— Тут десь тижні три тому приїздила бабуся, оно трохи далі її хата, там теж наші стоять. Сама бабця перебралася до доньки, а нас пустила. Так от, приїхала вона, подивилася шо до чого і простягає бійцю двісті гривень. А він не второпає, мовляв, нашо гроші? А вона перехрестила його й каже: «А шоб ви з хати не з’їхали, бо жалко хату!»

— Ого!

— Отож, шкода ж обійстя. А ми ставимося з повагою до чужого. Колись війна кінчиться, людина повернеться і буде жити. Грошей ми з баби, звісно, не взяли, сіла, попоїла з нами, й відвезли ми її аж за блокпост, де вже маршрутки ходять.

— А хату можна глянуть?

— Та пішли. Ось гараж. Тут у нас склад, у літній кухні, відповідно, кухня. Льох використовуємо за призначенням, як бомбосховище. У хаті ось, дивися.

— Божничка, фіранки, комод, холодильник, це все хазяйське?

— Усе хазяйське, навіть телевізор. Усе ціле, усе працює.

— А тєлік дивитеся?

— Рідко. В основному для перевірки інформвції. Як наші їм насиплять добре, то в них тут на місцевому ДНР-каналі одразу ґвалт «хунта пре».

— А він тут іде?

— Так, а шо ж тут до Донецька? Іде!

— Наші не глушать?

— Може, де й глушать, я не знаю, та в нас немає смислу. Село ж пусте.

— А шо ще по їхньому каналі?

— Та херня різна! Співають днями гімн свій. Музику з радянського взяли, а слова нові. Брєд рєдкий. Нормальна людина дивитися таке не зможе.