Руслан Володимирович Горовий - Казки на ніч

Увімкнути?

— О ні, дякую.

— А ще об’яви крутять. Про податки. Уже п’ять штук податків придумали. І шось там таке мудрьоне. Шо як бізнесмен, то маєш податок принести за певною адресою у якийсь там центральний банк ДНР.

— Общак-банк?

— Ну типу.

— Добре, поїду, дорога дальня.

— Давай, ніби затихло. Усім вітання і подяка тим, хто допомогає волонтерському руху.

— Добре!

— Передавай, що дух у нас бойовий, рідну землю не віддамо!

— Передам!

Дорога

Глупа ніч. Блокпост під Слов’янськом. Вимикаємо фари і на аварійці підкочуємо буса під знак «Стоп». Вітер, час від часу зривається сніг. Військові в повній бойовій та з калашами повільно підходять.

— З Києва? — посміхається один, розглядаючи паспорти.

— Ага!

— У вас тут у бусі аж ніби пахне рідним Києвом.

Засміялися всі.

— Волонтери, значить?

— Ну да.

— А куди прямуєте?

— Під Кримське.

— Ну щасти, вітання пацанам! Кажіть, що скоро й ми до них підтягнемося!

Майже по обіді. Виїзд з Кримського. Блокпост. Двоє хлопців у повному спорядженні перевіряють документи.

— Повертаєтеся з санаторію?

— Ага.

— Гупа?

— Та да, гупа!

— Розвантажилися?

— Так, усе добре! А ви як тут?

— Та тримаємося. Дякуємо вам!

— Та нам за що? Це ви тут серед степу і в дощ, і в сніг, і в холод.

— Та ж без вас, без волонтерів, точно подубли б! Так шо дяка по адресу!

— Та й вам теж. А шо це за говір у тебе, ти не кримчак?

— Сімферопольський!

— Виходить, кримчак Кримське вартує?

— Виходить.

— Усе, па!

— Столиці привіт!

— Обязи!

Пізній вечір, в’їзд з Красногорівки в Мар’їнку.

— Шо, валять сєпари?

— Ну ми не специ, ляпає, а хто, шо, то не знаємо.

— Не переймайтеся. Далі тихо. А ви шо, хлопцям гуманітарку возили?

— Ага!

— Ну легкої… Києву вітання.

— Дякуємо. Ось комплект від дощу, куртка й штани, тримай!

Військовий на мить замислюється.

— Ні, там далі блокпост є, їм віддайте, їм потрібніше!

— Тоді бувайте.

За десять хвилин.

— Волонтери? З Києва?

— Да.

— А з якого району?

— Солома.

— Позняки.

— О, а я з Троєщини!

— Слава Україні!

— Героям слава!

Шаман

— Лягай, блін! — почув над самим вухом Олег, і в наступну мить щось штовхнуло його вперед в окоп, просто біля входу в бліндаж.

Падаючи, він відчув, що зверху на нього навалюється здоровезне тіло.

Олег зачепив каскою стіну окопа. Хотів випростатися і почув, як нагорі вибухнули. Спочатку зовсім близько, аж посипалася земля, а потім трохи далі вбік. Олег втиснувся в землю.

— От ти даєш, молодняк, — почулося згори праворуч. — Так і без голови залишитися можна.

Олег вивернув шию і побачив поруч в окопі того, хто його врятував.

Чоловікові було десь під п’ятдесят. Хоча, може, й менше; борода, обвітрені щоки та сіро-зелений заскорузлий одяг років додають ого-го!

— Дякую, — прохрипів Олег незнайомцю.

Обстріл пішов далі, тож чоловік відповз трохи вбік і сів в окопі. Випростався і Олег.

— Дякую вам, — ще раз промовив він.

— Та, не бери в голову. У війну набоями повернеш, — засміявся чоловік. — Будемо знайомі, я Костя. Позивний Шаман.

— Олег. А по батькові як вас?

— Не треба, достатньо Костя або Шаман.

— Добре.

Шаман дістав з-під броніка пачку, витягнув зубами цигарку і клацнув запальничкою.

— А чого стовбичив? Глухий, чи шо?

— Якшо чесно, — знизав плечима Олег, — то глухий. Одне вухо взагалі не чує, а друге поганенько. Свист та тихі звуки кепсько розрізняю.

— От ти крендель, — посміхнувся Шаман. — Хто ж тебе призвав?

— Доброволець я. А вухогорлоносу грошей дав, шоб не писав, шо недочуваю.

— Дивний світ. — Шаман випустив носом цівку диму. — У мої часи платили навпаки, шоб не забрали.

— Ну треба ж Батьківщину боронити?

— Та ясно, шо треба, жартую. Раніше тебе не бачив. Ти коли прибув?

— Позавчора.

— Ясно. Ну, козаче, молися, щоб наступного разу теж не сам був під час обстрілу, бо буде горе.

— Та я якось той, у Бога не вірю.

Шаман загасив недопалок і знов посміхнувся.

— То твої особисті справи — вірити в Бога чи ні, жити треба так, ніби він є! Тоді все буде добре.

— Так і живу.

— То й молодець. — Шаман піднявся з окопа й огледівся. — Ну ніби фініш у сепарів. Давай тепер ми їм насиплемо проти ночі.

Партизан

— Ти чув, партизани сепарський блокпост вирізали? — Ванька присів за блоками ближче до теплої буржуйки і шмигонув носом.

— Та чув, — тихо промовив Микола на прізвисько Сивий і теж підійшов ближче до тепла.

Блокпост, де з-поміж інших стояли Ванька та Микола, був не на передовій, а в умовному тилу. За місяць, доки вони тут були, пост жодного разу не був атакований і не потрапив під обстріл. Гупало набагато далі, а тут військові та нацгвардійці перевіряли машини, які рухалися вглиб фронту і назад, щоб ніхто нічого не тягнув із зони на «Велику землю».

— Як криси тилові, - бідкався двадцятирічний Ванька. — Там наші воюють, а ми тупо в багажниках порпаємося.

— Е, не скажи, — відбив Сивий, простягаючи руки над діжкою-буржуйкою. — Тут теж треба. Оно, «муху» позавчора хто знайшов? Ми. А якби з тієї «мухи» хтось по побратимах бахнув?

— Та зрозуміло, та все одно хочеться на передову. Я вже думаю, шо треба було не у військо йти, а в партизани! Я ж майже місцевий, усе тут знаю.

— Партизани, кажеш? — посміхнувся Сивий. — У всі часи є партизани. Батько мій під час війни партизанив. Та й у часи моєї молодості в Казахстані теж партизани були!

— Як це? — Ванька недовірливо покосився на товариша. — Які могли бути партизани?

— Я служив прапорщиком там, а партизанами називали тих, кого до нас в частину присилали раз на рік на прибирання врожаю. Ну замість військових зборів.

— Цивільні тобто?

— Ну у нас вони були у формі та працювали на полях замість армійської підготовки.

- І добре працювали?

— Ну такоє… Раз на місяць продукти в магазин завозили, ну і горілку. Так після завозу нікого з партизанів три дні добудитися було неможна.

— Ого.

— От тобі й ого! А один, зараза, украв мої чоботи парадні і пропив. Причому й мене покликав. А про те, за чий рахунок бенкет, сказав, уже коли все випили.

— Не вбив його?

— А толку? Разом же пили.

- І то правда.

Ванька, трохи зігрівшись біля буржуйки, намацав у кишені цигарку, закурив.

— Ну зараз партизани не такі.

— Я й не кажу, шо такі, просто при слові «партизани» згадую Казахстан і нічого зробити не можу. Смішно. Я там і посивів, до речі.

— Ого, а шо сталося? Знов партизани?

— Та ні, то вже казахи підшефні втнули.