Руслан Володимирович Горовий - Казки на ніч

холодного осіннього вітру, що увірвався до терміналу. — Все життя ненавидів літати.

— Боявся?

— Та називай як хочеш, а тільки востаннє літав ще малим у Союзі. З батьками. А сам так і не наважився.

— Ну, Стьоп, ти попав. — Ігор загасив недопалок і підсунувся ближче до товариша. — Як війна закінчиться, я особисто куплю нам квитки і полетимо на море.

— Це куди?

— Ну куди, у Крим! Куди ж ще!

— Так там же ж кацапи?

— Чи ти глухий, копірайтер, кажу ж, після війни. Коли все, що відібрали в нас, повернемо.

— А… Добре. Та я думаю, шо після війни я вже літати не боятимуся.

- І це правильно, брате. — Ігор ляснув товариша по плечу. — Бо ж некрасіво буде, такий легінь, і боїться літать!

— Ги-ги.

— Тим більше, ти ж знаєш, як нас називають на гражданці?

— Та знаю. Кіборгами.

— Правильно, а кіборги вони ж нічого не бояться. Зараз шось перекусимо і насипем таварісчам-наваросам!

Янукович у Міжгір’ї

— Чоловіче, візьміть велосипед, — кинувся до Віті якийсь хлопчина. — Територія Межгір’я чимала, ноги стопчете.

Вітя на мить закляк. «Спалився, — майнуло в голові, і одразу ж: — От сука гример, стільки грошей взяв, а роботи не зробив». Однак хлопчина нічим не виказав, що впізнав Вітю.

— Беріть, оренда не дорога, зате ж будете як король!

— Ш…с…п… Шспасіба, нінада, — видавив з себе Вітя і, віддавши квиток на контролі, перетнув межу власного подвір’я.

— Корольом будеш? Та був я вже корольом, — белькотів він собі під носа. — І ось маєш!

До хонки Вітя зайти не наважився, побоявся, що не витримає серце, тож пішов до бані. Там, у бесідці, стояв магнітофон і грала музика. А поруч на стільці сиділа якась пані.

— Підходьте, чоловіче, просю. — Жінка піднялася назустріч Віктору. — Ця бесідка унікальна. Побудована в дуже правильному місті. Тут просто в космос б’є енергетичний стовп, якій лікує й омолоджує. Паралельно за окремі гроші зніму з вас порчу або наговір.

— Шспасіба, нінада, — відступив Вітя.

«А таки в правильному місці я біля бані „бесідку-мінєтку“ побудував. Енергетичний стовп! А то ще й думаю, чого там завжди так гарно було», — розмірковував він, спускаючись до моря. Ось і озеро, куди він закинув до десятка видів сомів. Дещо подохло одразу, однак деякі «кабани» вижили. Ось і виміст, з якого він інколи ловив, ось і красівий двоповерховий будиночок-туалет, щоб, як припече, не тягти дупу вгору до хонки.

У якийсь момент Вітя не повірив очам. У вікні туалету красувалася вивіска «Кафе». Він підійшов і смикнув ручку. Зачинено.

— Не працює, чоловіче, — почувся голос ззаду.

Перед Вітею стояв якийсь чоловік із купою ключів.

— Збанкрутувало кафе. Перестали ходить, як дізналися, шо це сральник. А хочете, я вам пенькі покажу? Вони зараз закриті, однак за окрему плату можу організувати.

Вітя зам’явся. З одного боку, не хотілося привертати до себе увагу, а з іншого — кортіло подивитися, як там улюблене ліжко у вулику.

— А рублями російськими візьмете, — тихо пробубонів Вітя.

— Рублями? Ворожими? — Чоловік роззирнувся навколо. — Та чого ж, можна й рублями. Тільки для іноземців дорожче.

Вітя сунув поводиреві гроші, й вони пішли до пеньків. Вуликів майже не залишилося, однак вулик-ліжко був на місці. Дивовижна конструкція дозволяла людині лежати майже всередині вулика, а навколо були бджоли.

— Кажуть, шо він любив тут порать свою полюбовницю — чи то сестру, чи то родичку куховарки, — гигикнув чоловік із ключами.

Вітя промовчав, хоча на очі навернулися сльози.

Полишивши пеньки, Вітя вирішив піти глянути на яблуневий сад та ферму. Дорогою він побачив екскурсію і прибився до неї.

— Оце яблуневий сад Януковича, — розповідала жвава дівчина. — Він дуже любив, шоб усе було своє й екологічно чисте.

«Шо ви всі „любив-любив“! Я й зараз люблю», — подумав Вітя.

— Однак через те, шо він хотів усе швидко і дуже красіве на вид, то агрономам не лишилося нічого, як набурити в землю стільки нітратів, шо ті яблука хіба вночі не світилися.

— Правильно колись казав Береговий, — сплеснув у долоні Вітя, віддаляючись від екскурсії. — Вірити не можна нікому, скрізь обман.

А на виході Вітя розплакався. Від безсилля і люті. Від того, що брукованими доріжками, де кожен камінчик коштував по євро, тепер ходять чужі люди. Що ті, хто раніше працювали на нього, тепер відкрили тут свої міні-бізнеси. Він згадував, що колись усі робітники ховалися при його появі, щоб не псувати краєвид, а тепер на його землі стоять ятки з солодкою ватою, а його гольфмобілі здають в аренду якісь люди.

«Лише якийсь рік пройшов. Ще рік тому я гуляв цими доріжками на самоті й насолоджувався власною значущістю. Як же ж я так проколовся? Повірив гебісту, що все владнає. А воно, плюгаве, Крим забрало, Донбас рідний знищило, само їздить світом, з коалами обнімається, а я сиди в Ялті й бухай?» Вітя вийшов із садиби, пройшов повз лотки з магнітиками та іншими сувенірами. Його погляд упав на туалетний папір із зображенням гебіста і виразним написом «ПТН ПНХ».

— Почім? — спитав Вітя.

— Десять гривень, — відповів хлопчина. — Є й з Януковичем у таку ціну, показать?

— Нінада. А рублямі вазьмьотє?

— А ви з Росії?

— Ну… Да.

— А не боїтеся везти туди?

— Нє баюсь. Позна піть «Баржомі», кагда почкі атказалі.

З татом

— А вони не бояться? — Малий Славко відвернувся від телевізора, в якому все миготіло і вибухало, підтягнув ковдру під саме підборіддя і зиркнув на бабусю.

Баба, яка саме дивилася по телевізору новини, приглушила звук і повернулася до онука.

— Ну як не бояться? Тільки дурні не бояться. Страх людині даний, щоб уберегти її від біди.

Баба підійшла й сіла на край ліжка. Простягла руку і скуйовдила онуків неслухняний солом’яний чуб.

— А тато хіба боїться? Тато ж точно нічого не боїться. Він же командир! Командир не може боятися.

— Хитрун ти, Славко. — Баба посміхнулася. — То ж зовсім інший страх. Панічний. Такого за твоїм татком точно не помічено. Тато в тебе дійсно герой. За таким можна і у вогонь, і у воду. А тільки й він боїться. За тебе боїться, шоб ти, бува, чого не втнув. За солдатів своїх боїться, бо ж має їх живими-здоровими назад повернути. За країну боїться, бо ж ворог напав.

Баба погладила онука по голові, підпихнула ковдру і пішла на крісло до телевізора. Славко заплющив очі, й одразу перед ним постав батько. У формі й броніку, в касці й спеціальних окулярах. Батько схилився над Славком, відсунув угору окуляри і закріпив їх на касці.

— Ну