Чарльз Мартін - Гора між нами

— Так, головне, пам’ятай: якщо до заходу сонця не повернуся, не хвилюйся. Я тебе не кину. Якщо не сьогодні, то завтра вранці я точно буду тут. Ти, я та кава. Згода?

Вона кивнула. Легко уявити, як їй тут буде самій, коли сяде сонце. Темрява тільки множить тривогу, й оживають усі потаємні страхи.

— Просто зачекай до ранку, добре?

Знову кивок. Я дістав пляшечку зі знеболювальним.

— Ось, тримай. Приймай по чотири кожні шість годин. І не забувай підтримувати вогонь.

Потому я виліз із нашого барлога, і Наполеон вибіг за мною. Я присів, щоб закріпити снігоступи, і він миттю стрибнув мені на спину.

— Ні-ні, друже, ти лишаєшся тут з Ешлі, добре? Ти їй потрібен. Їй буде самотньо та зле, і понад усе вона хотіла б зараз бути зі своїм чоловіком в Італії. Так що давай, мерщій назад.

— Ага, десь там, де тепло, а якийсь красень на ім’я Джуліо чи Франческо в білих штанях та з чудовою засмагою готує мені коктейлі з парасольками, — почулося зсередини.

Я повернувся та пішов до найближчої гори.

Розділ дев’ятий

Мій випускний клас у школі. Змагання штату. Ти була на трибуні, а я виграв 400 метрів та встановив новий рекорд штату — менше ніж п’ятдесят секунд. Потім ми з хлопцями встановили новий рекорд на естафеті 4×400. А ще я виграв дистанцію у дві милі — на жаль, не вистачило буквально кількох секунд до рекорду. Так ось, я стояв на лінії старту на дистанції в одну милю. Її зробили останньою, щоб привернути максимальну увагу преси, а ще хтось пустив чутки, нібито я можу пробігти за чотири хвилини. Навколо батька юрмилися тренери з усієї країни та плескали його по плечах. У мене було близько двадцяти запрошень на стипендію до найкращих коледжів.

Проте батько мав свої плани. Він бачив лише магістратуру у сфері фінансів. «Вони платять за п’ять років. Через два з половиною здобудеш бакалавра, а потім магістра — і все, ти вільний птах. Із твоїм запалом ти міг би керувати моєю конторою». Однак я не хотів мати нічого спільного ні з ним самим, ані з його конторою. І я міг би йому сказати, куди йому запхати ту магістратуру, але ніколи не казав.

У тебе теж були два запрошення, і, якщо чесно, я ними пишався більше, ніж своїми.

Я бачив батька краєчком ока. Бачив, як на його скроні пульсувала жила, а піт просто струменів обличчям. На пляжі я кілька разів бігав милю за 4 : 04 — але це по піску та з зустрічним вітром. Він знав, що на треку я точно можу зробити 3 : 58. Але я був просто ніякий. Ноги мов желе. Я бачив, як ти спиралась на паркан, нервово стискаючи руки. Я знав, що не зможу і 4 : 05 зробити.

Постріл на старт.

Перше коло — ми всі й досі йшли однією групою. Якийсь хлопець звідкись із півдня спробував випхати мене ліктем. Треба було забиратися звідти, бо вони просто мене замісили б. На третьому колі я вже йшов сам. Тренери пропонували батькові пейсмейкера[29], але він відмовився — «він і сам зможе». Після трьох кіл я був у чудовому ритмі та знав, що зможу.

Люди на трибунах попідводилися й щось кричали. Пам’ятаю, якась жінка трусила банкою з монетками. Батько стояв з абсолютно кам’яним обличчям. Ну просто гранітна брила з легенями. Лишилося сто метрів. Я розраховував на 3 : 58. Може, навіть 3 : 57.

Я дивився на батька. Він — на мене. У той момент вирішувалось усе, заради чого я стільки працював. Ти несамовито горлала, підстрибуючи ледь не на метр угору. Я подивився на тебе. Потім знов на нього. І тут я зрозумів, що хай який час зараз покажу, для нього цього однаково буде недосить. Навіть якщо це буде національний рекорд. Він все одно скаже, що я міг би краще. Швидше.

Його скам’яніле обличчя, наче з гори Рашмор[30], щось у мені вбило. Я сповільнився. Стрілка на годиннику пройшла 3 : 53. Потім 3 : 57. Мій результат буде десь у районі 4 : 00 : 37. Трибуни просто скаженіли. Таких успіхів не було ще в жодного бігуна Флориди. Я чотири роки був чемпіоном штату на дванадцяти дистанціях і з середнім балом атестату у 4.0 міг обирати будь-який коледж.

Фініш. Я стояв на треку, мене вітали члени команди. Та мені було начхати, я нікого не бачив, опріч тебе. Ти підбігла до мене — а батька я так і не бачив. Так, я міг пробігти на п’ять секунд швидше, і він це знав.

Усією командою ми пішли святкувати. Я забіг додому перевдягтися. Він сидів у кріслі, тримаючи в руках порожню склянку. Напівпорожня пляшка з чимось коричневим стояла поруч. Загалом він рідко пив — казав, що алкоголь для недолугих.

— Містере Пейн, ви це бачили?! — радісно вигукнула ти з-за мого плеча.

Він підскочив і тицьнув мене пальцем у груди. У куточках його вуст зібралася слина, а під оком важко пульсувала якась судинка.

— Я!.. Я нічогісінько ніколи не отримав! Сучий ти… — Він струснув головою, заніс кулак, замахнувся й одним ударом зламав мені ніс. Було таке відчуття, що в моїй голові луснула кулька з кров’ю. Але я тоді вже був 187 сантиметрів заввишки — на п’ять сантиметрів вищий за нього. І я знав, що якщо зараз ударю у відповідь, то вже не зможу спинитися. Коли я підвівся, він уже заносив кулак — він здійняв руку на тебе. Мабуть, він гадав, що це ти в усьому винна. Я схопив його за руку та жбурнув у скляні двері. Ті посипалися додолу мільйоном скалок. Він ошелешено витріщався на мене.

Ми з тобою поїхали у шпиталь, де мені вправили ніс та змили кров. А також привітали з