Чарльз Мартін - Гора між нами

перемогою. Один із санітарів підійшов до мене з газетою, де вийшла стаття з моєю великою фотографією, та попросив автограф.

Ближче до півночі ми приїхали в цілодобове кафе Вілладж-Інн та замовили французький шоколадний пиріг із двома виделками. Так і відсвяткували. Потім я відвіз тебе додому, де з твоєю мамою ми ще довго обговорювали змагання. Ти, вже сонна, сиділа поруч зі мною, загорнута у халат. І твоя нога торкалася моєї. Не те щоб таке було вперше, але на треку чи десь у машині все інакше. Цього разу ти робила це навмисне. Мене торкалася нога не бігуна Рейчел Гант, а дівчини Рейчел. А в цьому велика відмінність.

Додому я потрапив десь близько першої. За кілька годин я вже прокинувся та мовчки лежав у ліжку. На годиннику було 4 : 55 ранку, але в мої двері ніхто не стукав. Я так і не почув його кроків. Він не прийшов мене будити.

Я думав, що тепер робити. Ким стати. І не знав. Тому я просто вдягнувся та вирушив гуляти по пляжу. Дивився, як над човниками рибалок сходить сонце. Я гуляв аж до обіду, а потім і до вечора. Коли я дістався причалів у Мейпорті, сонце вже схилялося до обрію. Я здолав приблизно тридцять кілометрів. Тут у море виступали величезні уламки скелі, і я почав дертися на них.

— Від чого ти тікаєш? — раптом почув я твій голос.

— Звідки ти тут?

— Пішки прийшла.

— Як ти знала, де мене шукати?

— Пішла по твоїх слідах.

— Тут небезпечно.

— Ну, я ж не сама.

Ти видерлася на наступний уламок, розігнала крабів та обійняла мене. На тобі були окуляри, що я подарував, — «Costa Del Mars». Ти зняла їх, і я побачив заплакані очі. Сіла поруч, охопивши себе руками, та втупила погляд кудись у море.

— Думаєш, нам перепаде за те, що ми прогуляли уроки?

— Та ні, — змахнув я твою сльозинку. — Ти плакала.

Кивок.

— Чого?

Ти ляснула долонею мене в груди, а відтак притулилася.

— Бо не хочу, щоб це закінчилося.

— Що «це»?

У твоїх очах знов стояли сльози, а одна навіть звисала з підборіддя. Її я витер рукою.

— Ми, дурнику. — Ти поклала руку мені на груди. — Хочу бачити тебе кожного дня.

— А-а-а…

Може, ось через це і я блукав пляжем. Але відповіді так і не знайшов. Нам обом скоро буде дуже боляче, і з тим нічого не вдієш.

Кохання у старших класах — це добре. А ось обирати університет тільки через закоханість — дурість. Нас із тобою про це попереджали. Іноді навіть шкода, що ми їх не слухали. Хоча ні, я не звинувачую нас. Насправді, якби мені дали шанс прожити той час знову, я вчинив би так само.

Проте іноді все одно думаю: а що, коли б…

Розділ десятий

Буря лишила по собі майже метр снігу — розсипчастого свіжого снігу. Без снігоступів я, мабуть, по пояс провалювався б і швидко змок, а це вкрай неприємно. У таких умовах ноги швидко затерпли б. Так що наразі головне — не загубити снігоступи. Я зупинився на кілька хвилин, відтяв два шматки мотузки та прив’язав їх до ніг — як серфери прив’язують дошки.

Звісно, нам будь-що треба спуститися нижче, але наразі я збирався піднятися на найближче верхів’я та оглянути місцевість із височини. Нагорі можна буде увімкнути GPS та по його мапі зорієнтуватися. Повітря не вистачало, сніг зверху взявся тоненькою крижаною кіркою, сили в мене було вкрай мало. На верхівку невеличкого пагорба, що вивищувався над нашим плато, мені поталанило дістатися ближче до заходу сонця. Перепад висоти — може, метрів триста, не більше, але цього досить для моєї мети.

І побачене зовсім мене не втішило.

Я очікував побачити хоч якісь ознаки цивілізації. Вогник. Дим. Будівлю. Хоч щось, куди можна рушати. Щось таке, що може дати надію. Я повільно роздивлявся обрій навкруги, і реальність гіркою хвилею затоплювала свідомість.

Ніде аж до небокраю не було нічого, зробленого людськими руками. Це просто Богом забуте місце, вкрите товстим шаром снігу. Кілометрів на сто чи сто двадцять у будь-який бік стирчали лише гострі шпилі, перетнути які здавалося неможливим. Це місце можна фотографувати та показувати людям, які питають: «Що таке віддалена місцевість?»

Я увімкнув GPS і за допомогою компаса зіставив мапу з тим, що бачив на власні очі. Єдиною новиною, яку повідомив мені прилад, стала кількість озер та річок. Їх було навіть не сотні, а скоріше тисячі. Звісно, наразі усі вони замерзли, але я запам’ятав найближчі, щоб відвідати завтра.

У південно-східному куточку екрана я побачив якусь лісову стежку — чи, може, дорогу для снігоходів. Вона зміїлася в долині між двома гірськими хребтами. Підвівши очі, я пильно вдивився в тому напрямку — анічогісінько, крім верховіття та гострих скель. Зорієнтувавши мапу згідно з місцевістю, я уважно замітив напрямок по компасу. Відстань велика, тому треба замічати з точністю до градуса, щоб не схибити. Я хотів трохи збільшити мапу на екрані, але той блимнув і згас. На такому морозі батарея й не могла довго протриматися, тож не дивина. Я ще інстинктивно постукав по корпусу — наче це хоч колись допомагало, — та заплющив очі, намагаючись знов уявити мапу, яку щойно бачив, і доповнити мій учорашній малюнок. Звісно, з такими даними буде важко, але це краще, ніж нічого.

Назад я рушив вже після заходу сонця. Я страшенно втомився й хотів лише десь упасти і