Чарльз Мартін - Гора між нами

й кілометри, ти розрізала усі мої пута та навчила літати. І я більше не торкався ногами землі.

Зараз я роздивляюся вкриті снігом гори навколо — і бачу лише неможливе. Але я пам’ятаю, що ти вмієш дивитись інакше.

Я бачу те, що є. Ти бачиш те, що може бути.

Даруй, маю повертатись усередину, бо стає холодно. Я сумую за тобою.

Уночі я двічі прокидався та обкладав снігом ногу Ешлі — вона міцно спала, хоча іноді стогнала й говорила уві сні. Я вже кілька годин не спав, аж раптом вона голосно застогнала і прокинулась. Очі знов набрякли.

— Доброго ранку. Як почуваєшся?

— Наче мене збила вантажівка, — тут її знудило.

Потім ще раз. І ще. Здебільшого нудило шлунковим соком. Зрештою їй трохи полегшало, і вона сіла, намагаючись віддихатися. Як же їй було боляче…

Я допоміг їй витерти обличчя та підніс до вуст чашу з водою.

— Пропоную тобі знеболювальне, але твоєму шлунку це може не сподобатися.

Вона мовчки кивнула, і я вирішив зварити кави. Приємний запах трохи привів її до тями, але страшенна втома не відступала. Куди й поділася її енергійність.

— Давно ти прокинувся?

— Кілька годин тому. Виходив на розвідку. Мені тут, певна річ, подобається, але треба вшиватися звідси. Ніхто нас не знайде, і я навіть сигнальний вогонь розпалити не можу.

— А що це ти зробив? — вона кволо кивнула у бік приладдя ліворуч від мене.

Поки вона спала, я зрізав із сидінь сітку та розібрав спинки на трубки — тут знов став у пригоді мультитул Ґровера. З усього цього я зробив щось подібне до снігоступів. Довші, ніж ширші, вони звужувалися спереду назад. Я затягнув рами сіткою у два шари та закріпив ліскою. Вийшло непогано. Я підняв їх, щоб Ешлі було краще видно, та пояснив:

— Снігоступи.

— Ну, нехай будуть снігоступи, — скептично кинула вона.

— Майже щоранку в операційній чи вночі на чергуванні, коли приїздить «швидка», у мене бувають набагато складніші завдання, аніж оце.

— Ти що, вихваляєшся?

— Та просто кажу, що моя робота передбачає розв’язання незвичайних проблем.

Я простягнув Ешлі один зі снігоступів, і вона уважно його оглянула.

— Я більше ніж переконана, що від будь-якого руху мені дуже болітиме, але я за. Забираймося звідси. Непогано було б змінити оточення.

Я налив їй кави.

— Не квапся. Маємо кави лише дні на два.

— Ти ж не думаєш, що хтось нас порятує? Тільки чесно?

— Ні, навряд чи.

Вона кивнула та схилилася над чашкою.

— Ешлі, я піду на кілька годин. Роздивлюся трошки.

Діставши з пластикової коробки сигнальний пістолет Ґровера, я передав його Ешлі.

— Тримай. Якщо буду потрібен — стріляй. Тільки скеровуй назовні, інакше щось тут підпалиш. Гадаю, у баках і досі є пальне. Мабуть, я повернуся ввечері. А як ні — будь ласка, не хвилюйся, я візьму з собою спальник, бівачний мішок[26], рятувальну ковдру[27] тощо, тож не пропаду. Тут усе вирішують погодні умови, так що в разі раптових змін мені, може, доведеться десь перечекати. Я спробую знайти нам якоїсь їжі та пошукаю інший прихисток чи місце, де можна б улаштувати щось подібне.

— І ти з усім цим упораєшся?

— Ну, із чимось точно впораюсь, а з рештою — спробую.

Я узяв Ґроверів блоковий лук, вудки й рибальський жилет.

— Ти що, і рибалити вмієш? На спінінг?

— Якось доводилося.

— Ну і як?

— Чи я щось упіймав?

Кивок.

— Нічого.

— Дідько, цього я й боялася. А як щодо лука?

— А це я вмію.

— І ти можеш убити щось із нього?

— Якось вдавалося.

— А ребра не болітимуть, як напинатимеш?

— Не знаю, ще не пробував.

— Тобто ти ні в чому не впевнений?

— Загалом, ні.

— Ну, тоді допоможи мені де з чим, і можеш іти.

Я допоміг Ешлі з туалетом, потім нагрів їй води та тепло вкрив.

— Бене, подай, будь ласка, мій портфель. — Я подав. — Про всяк випадок. — Вона дістала свій мобільник, але його батарея давно вже сіла від холоду.

— Можеш пасьянс порозкладати, — стенув я плечима. — Чи візьми мій ноутбук. Щоправда, я майже переконаний, що він не ввімкнеться. А навіть якщо і ввімкнеться, то вкрай ненадовго.

— А книжки якої-небудь у тебе немає?

— Я не дуже полюбляю читати. Вибач, та ти лишаєшся тут наодинці з думками — й собакою. — Я почухав його за вухом. Добре, що він вже кинув лизати Ґровера в обличчя — мабуть, змирився. — Не пам’ятаєш, як його звуть?

— Ні.

— Може, нехай буде Наполеоном?

— Чому?

— Ти тільки поглянь на нього. Якби в собак траплявся комплекс Наполеона[28], то він би точно його мав. Він поводиться наче якийсь бульмастиф, хоча сам за розмірами більше схожий на хлібину. Він просто являє собою ілюстрацію до вислову «головне не розмір собаки в бою, а кількість бою в собаці».

— Чи можна щось зробити, щоб йому було не так боляче ходити?

Поглянувши на напіврозтрощене сидіння, з якого я витяг раму, я дістав ніж та відрізав чотири шматочки вінілової тканини — з іншого боку вона мала м’якеньку підкладку два чи три сантиметри завтовшки. У куточках я проколов дірки, засилив ліску та зав’язав її навколо кожної лапки. Наполеон поглянув на мене так, наче я втратив залишки розуму. Відтак принюхався, пройшовся снігом, притулився до мене боком та вдячно лизнув.

— Ой-ой, ну все, я теж тебе люблю.

— А ви непогано потоваришували, — всміхнулася Ешлі.

— Ще б пак. Давай GPS.

Вона дістала прилад зі свого мішка, і я швидко сховав його до внутрішньої кишені куртки. У маленькій кишеньці в наплічникові лежав мій компас — я витяг його та повісив на шию. Мені його колись Рейчел подарувала. Хороший компас, із лінзою. Зручно користуватися.

— А це що таке? — Ешлі побачила компас.

Я показав його ближче. Краї вже давно затерлися, а зелена фарба деінде вже не закривала алюміній.

— Компас.

— Не схожий на новий.