Чарльз Мартін - Гора між нами

Розділ восьмий

Довгий тут у нас був день. Це наче третій. Ми поки що живі, але щоб так було й надалі, треба докласти зусиль. Ешлі тримається, але не знаю, чи надовго її стане. Якби в мене були такі травми й такий біль, я б лежав верчика, благаючи кого-небудь жахнути мене дровинякою по голові — ну або ж кінською дозою морфію. А вона, уяви-но собі, ні разу навіть не поскаржилася.

Так, є хороші новини: я знаю, де ми. Є і погані: звідси й на здорових ногах дуже далеко до будь-якої цивілізації, а на одній нозі просто недосяжно. Я їй ще не казав. Та знаю-знаю… Я скажу. Пізніше.

Гадки не маю, як звідси вибиратися. Я можу зробити щось на кшталт ношів зі шматка крила для Ешлі, але як довго я зможу їх тягти? Нам треба знайти якесь місце, де ми зможемо протриматись або до прибуття рятувальників, або ж поки я не зможу вивести нас звідси. І ще нам треба щось їсти. Я вже протягом сорока восьми годин нічого не їв, окрім тих горішків.

Ймення собаки я так і не зміг згадати. Певен, він неабияк зголоднів, бо вже жує гілки. І його постійно трусить. Сніг він теж не надто полюбляє, бо я бачу, як йому боляче ходити.

Я спробував якось підбадьорити Ешлі, але, здається, тільки ще дужче засмутив. Мабуть, мені треба більше тренуватися в таких речах.

До речі, про тренування. Ти ніколи не думала полічити усі кілометри, що ми пробігли разом? Я теж. Коли ми бігали вдвох, ти завжди просила мене стежити за твоїм кроком, і я намагався прибрати дуже серйозного вигляду та щось там коментувати. Насправді ж я витріщався на твої ноги. І взагалі на твоє тіло. Як же я любив бігати за тобою!

Я часто думаю про ті часи, коли ми почали зустрічатися. У нас завжди було що робити разом — ми зовсім не мали часу клеїти дурня. Ніщо не могло нас розлучити. Тільки-но ти отримала водійське посвідчення, наступного ж дня о четвертій годині ранку вже стукала в моє вікно, і ми разом чкурнули на пляж. Ми бігали по 15—30 кілометрів. ДТП, як ми це називали. Довго Та Повільно. Жодних секундомірів. Час не мав значення. Ніяких змагань, ніяких перегонів. А якщо бігати по пляжу не хотілось, я чекав на тебе коло твого будинку і ми бігли в центр — головною вулицею, через площу, до Акости, навколо фонтана та знову по колу. А коли ти чи я втомлювались або просто не хотіли бігати, то їхали в «Данкін Донатс», брали дві кави та просто каталися містом у кабріолеті. Звісно ж, із опущеним дахом.

А пам’ятаєш, як я вчив тебе кермувати з механічною коробкою? Я тоді ледь шию не зламав. Ну, добре, може, шия була і в нормі, а ось машині від тебе дісталося. Та я б радо навчав тебе знову й знову.

А пам’ятаєш, як одного дня вранці в суботу ми поверталися пляжем після тривалої пробіжки, хлопчик-серфінгіст упіймав хвилю, а потім дошка носом черкнула воду і він впав? Хвилею його винесло на берег просто перед нами, а за мить — два уламки його дошки. На лобі у хлопця була велика рана, і все заливало кров’ю. Плече точно було вивихнуте, а самого його нудило. Я посадив його на пісок та затис рану, натомість ти побігла по його батьків до будинку, що він показав. Поки тебе не було, я спробував управити йому плече та якось заспокоїти. А коли ти повернулася, хлопчик вже осміхався та розказував мені, яку дошку хоче купити. Батьки були нам вдячні й обережно повели малого додому. А ти — ти сказала мені:

— Колись ти станеш чудовим лікарем.

— Що?

— Ти, — ти долонею поплескала мене по грудях, — колись станеш чудовим лікарем.

Ось так просто. Взяла і сказала — наче завжди це знала. А я насправді ніколи про таке й не думав. Я взагалі не думав ні про що інше, крім як забратися з батьківської оселі. Тож тоді в мене в голові щось стало на своє місце.

— Чому ти так думаєш?

— Бо ти вмієш дбати про людей. У тебе є, — ти показала пальцями лапки́, — лікарський такт.

— Який ще такт?

— Поглянь на нього, — ти махнула рукою в бік хлопця, що прямував додому. — Коли я побігла по його батьків, він себе не тямив і його страшенно нудило. А тепер він сміється та збирається купляти новий серф. Хоче знов у ті хвилі. І це твоя робота, Бене. Ти вмієш говорити з людьми. Ти вмієш якось їх заспокоювати, чи що.

— Що, справді?

— Точно тобі кажу.

Тоді я вперше зрозумів, що ти здатна бачити потенціал у звичайних, незначних та буденних речах. Удруге я згадав про цю твою здатність, коли побачив тебе на роботі. Ти після школи працювала волонтером у дитячій лікарні — роздавала цукерки хворим діткам. Навколо тебе були лисі худі діти, балони кисню, інвалідні візки, брудні простирадла, сморід та неприємні звуки. Я стояв, крізь вікно дивлячись, як ти в гумових рукавичках тримаєш судно та смієшся над чимось разом з дівчам, у якого щойно його прийняла. На твоєму обличчі був абсолютно щирий усміх — і на її теж. Я бачив у тій лікарні хворобу й горе. А ти — ти бачила надію. Навіть там, де вже немає на що сподіватися.

Ти стала моїм найкращим другом. Ти навчила мене усміхатися. Ти навчила моє серце струменіти життям. Метр за метром ти копалась у великій ямі моєї душі та викидала звідти каміння, що там громадилося. Ти, це ти зібрала мене докупи. А щодо кохання — це ти навчила мене. Спочатку навчила повзати, потім ходити, відтак бігати — а згодом десь на пляжі під місячним сяйвом, коли ми лишали за спиною кілометри