Аврора Лав - Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав

Тепер ми входимо в гру, і все залежить від того, як ми зіграємо ці ролі.

— Киця! — з удаваним обуренням озвався Ділан.

— Закрий свій рот і сиди тихо, виродку! — Чоловік миттєво підскочив, хапаючи Ділана за комір.

Але Ділан, так само як і я, не піддавався жодному магічному впливу і продовжував грати свою роль.

— Як тебе звати, красуне? — запитав чоловік, повертаючись до мене так, ніби нічого й не сталося. Його погляд, сповнений підозрілої ласки, викликав у мене відразу, але я все ще стримувала свої емоції.

— Сара, — відповіла я, добре знаючи, як поводяться люди під впливом гіпнозу. Мені доводилося не раз брехати та вдавати, тому ця роль була мені знайома.

— Красиве ім’я для красивої дівчини. Розслабся, Саро, — промуркотів він, нахиляючись ближче. Його рука безцеремонно лягла мені на стегно.

Я ледь стримала бажання негайно зламати цю руку. Ділан, зберігаючи зовнішній спокій, сидів із блаженною усмішкою, але я чудово розуміла, що його терпіння висить на волосинці. Тим часом інші чоловіки з компанії почали з цікавістю кидати погляди в наш бік.

— То що ж ти тут робиш із цим невдахою? — прошипів вампір, нахилившись ще ближче до мого вуха. Його близькість була задушливою, але я не дозволила собі видати жодної емоції.

“Він вампір. Він слухає моє серцебиття,” — майнула в голові думка.

— Ми прямуємо в Блуфрідж. Сюди заїхали перекусити, — відповіла я рівним голосом, уникаючи будь-яких натяків на паніку.

— О, то мені пощастило, — чоловік облизнув губи, вловлюючи момент. — Можливо, ти складеш мені компанію, Саро?

Його слова були переповнені відразливим самовдоволенням, але я залишилася незворушною.

Ділан міцно стиснув мою руку, передаючи мовчазне попередження. Я на мить відчула його занепокоєння, але вирішила продовжити гру.

— Я… я… — промовила розгублено, ніби піддавшись сум’яттю.

— Оу, кицюня… Розслабся. Не бійся мене… Просто будь собою, — промовив чоловік гіпнотичним голосом, його очі заграли хижим блиском.

— Я із задоволенням складу тобі компанію, красунчику, — відповіла я, ніби підкорившись його впливу. Відпустивши руку Ділана, я плавно торкнулася передпліччя вампіра, погладивши його.

Я злегка провела язиком по верхній губі, звабливо глянувши на нього, і, ніби ненароком, другою рукою доторкнулася до своїх грудей. Очі чоловіка блиснули збудженим голодом, його погляд потемнів. На зап’ясті у нього я помітила маленьке, майже непомітне тату. Але я точно знала, що це значило. Cultus Laurent — символ древнього вампірського культу.

— Гррр… Гарна дівчинка, — низько прогарчав він, переповнений бажанням. Його товариші, які сиділи за столом, зареготали, вочевидь, насолоджуючись нашою грою.

— Ходімо, красуне, я покажу тобі затишне місце, — прошепотів він, схиляючись ближче.

Як підкорена маріонетка, я піднялася зі стільця. Коли ми проходили повз, Ділан схопив мене за тканину сукні, намагаючись зупинити. Я різко відкинула його руку, навіть не глянувши в його бік, даючи зрозуміти, що маю свій план.

У голові вже складався чіткий план дій.

Мій новий “друг” повів мене за барну стійку, відкриваючи двері, приховані від очей відвідувачів. Бармен кинув на мене короткий, тривожний погляд.

“Він людина. Але знає, хто вони такі. Йому шкода мене, та він надто наляканий, щоб допомогти.” Тепер я зрозуміла, що з ним не так.

Коридор за дверима був вузький і тьмяний, з якого виходило чотири двері. Ми пройшли до найдальших. Чоловік міцно схопив мене за руку й повів до кімнати, яка нагадувала занедбане підсобне приміщення. Вона виглядала як брудна кімната відпочинку для персоналу: кілька старих шафок, потертий диван, стіл, завалений мотлохом, і коробки, розкидані по кутках.

Вампір розвалився на скрипучому дивані, посадивши мене до себе на коліна.

— Розслабся, кицюня… отримуй задоволення… — просичав він, дихаючи мені у вухо, поки його липкі руки підіймали поділ моєї сукні, жадібно стискаючи мої стегна.

Я дозволила собі награно гучний стогін, впираючись долонями в його груди й ніби вагалася, проте насправді терпіла це з останніх сил. Він був уже настільки самовпевненим і необережним, що пора було діяти.

— Seranitas, — прошепотіла я закляття, яке викликає відчуття безтурботності, посилаючи його у свідомість вампіра. — Тихіше… красунчику.

Я обережно сковзнула з його колін, одразу стискаючи руку на його шиї. Його затуманені очі зупинилися на мені, а на обличчі застигла блаженна, майже безглузда посмішка.

— Що ти тут робиш? — запитала я, додаючи жорсткості у свій голос.

— Я… я… веселюся… — промовив він розслаблено, не усвідомлюючи зміну в моєму тоні.

— Що ти та твої дружки забули в цьому барі?! — ледве стримуючи злість, я відчула легке поколювання в кінчиках пальців.

План був простий: я витягну з нього необхідну інформацію, залишу його тут під дією закляття й швидко разом із Діланом залишу бар, уникнувши непотрібного ризику.

— Ми… захоплюємо… територію…

— Хто “ми”?! — вимогливо запитала я, ще сильніше стискаючи руку на його шиї.

— Ми це… Cultus Laurent, — прошепотів він, голосом, наповненим покорою.

Ці слова змусили мене на мить застигнути, але я швидко повернулася до реальності. Тепер я остаточно впевнилася, з ким ми маємо справу.

Моя рука інстинктивно стиснула шию зачарованого вампіра, змушуючи його хрипіти та задихатися. Мерзенний поганець почав задихатися, а я ледве стримувала гарчання від злості. Це ж треба таке нахабство!

— Як ви посміли сунутися на землі Ордо?! — прошипіла я, ледве стримуючи себе.

— Ми не боїмося Ордо… Є тільки Ларан. Тільки вища раса гідна жити на планеті. Решта — раби, їжа і розвага…

— Сука! — Я не витримала й з усієї сили заїхала кулаком йому в обличчя. — Скільки вас тут? Як довго ви тут? За цей час ви зустрічали Стражів Ордо? — переходячи до допиту, я холодно вдивлялася в його почервоніле обличчя.