Аврора Лав - Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав

Він лише фиркнув, закотивши очі, але я побачила, що його напруга потроху спадала.

— Ти лисиця, янголятко. Справжнісінька лисиця, — промовив Ділан, зітхнувши, але з невеликою усмішкою на губах.

Я лише простодушно знизала плечима, ніби не розуміла, про що йдеться.

— Гаразд, — різко змінив тон він, — слухай мене дуже уважно. І не перебивай. З цього моменту ти робиш тільки те, що я скажу. Жодних імпровізацій, жодних суперечок. Зрозуміла?

Я вже відкрила рот, щоб, як завжди, щось заперечити, але Ділан миттєво зупинив мене:

— Інакше я негайно тебе оглушу і викину на узбіччя. Підберу твоє тіло на зворотному шляху, — в його голосі звучала така беззаперечна рішучість, що мені стало ніяково.

Моя посмішка швидко згасла, коли я зустріла його серйозний погляд. Він не жартував. Чаклун був повністю налаштований на те, що зараз буде небезпечно, і не терпітиме жодної непокори. Час для жартів і легковажності закінчився. Моя неслухняність могла вартувати нам обом або ще комусь життя.

— Я все розумію, Ділан, — тихо відповіла я, вперше за весь цей час усвідомлюючи, наскільки серйозна ситуація.

Ділан швидко, але чітко провів мені інструктаж: як правильно поводитися, як реагувати, і найголовніше — на що звертати увагу. Він підкреслив, що я тут як підтримка, і жодних самовільних дій не буде. Моє завдання — триматися поруч і виконувати його накази. Зазвичай, я любила сперечатися, але цього разу навіть думки про це не було. Я тверезо оцінювала ситуацію і розуміла, що тут не місце для моєї впертості.

Я задумливо дивилася у вікно, намагаючись зберігати спокій, але всередині мене все одно було легке напруження. Моя рука мимоволі потягнулася до мітки на ключиці — символу події, яку я воліла б забути. Куточки моїх губ торкнулася сумна посмішка. Ділан, звісно ж, це помітив.

— Я чув про твою зустріч із Джеком Голландом, — вимовив він, і ці слова пронизали мене, як блискавка.

Мене одразу пересмикнуло. Спогади про Джека були, м’яко кажучи, болючими.

— Мені дуже шкода, янголятко, — продовжив Ділан, і в його голосі була безмежна щирість. — Але я тобі клянуся, як тільки з’явиться можливість, я наб’ю йому морду, хоч він і шанований перевертень.

Я не втрималася і розреготалася на весь салон машини, сміючись, як ненормальна. Ділан, однак, залишався серйозним і міцно стиснув мою руку у своїй.

— Дякую, Ділан. Справді, дякую тобі, — мій голос тремтів від щирої вдячності.

Проїхавши ще близько години, ми дісталися до маленького, занедбаного містечка. Ділан набрав щось на спеціальному пристрої — суміші магії та технологій, прорив у нашому світі. Після цього ми залишили машину на стоянці й попрямували до старого, потертого бару, що виглядав, як останнє місце, де могли б ховатися таємниці. Але я відчувала, що за цими стінами криється щось більше, ніж просто випивка й дим від сигарет.

— Тримаєшся поруч. Без імпровізації. Ми просто розвідаємо ситуацію, — повторив Ділан, його голос був холодним і чітким, як наказ.

Я мовчки кивнула, заходячи за ним у бар. Затхлий запах алкоголю, поту та перегару одразу вдарив мені в ніс. Приміщення було маленьким, темним і застарілим. Вікна були наглухо закриті, а світло від старих ламп створювало тільки тьмяні тіні. Людей у барі було небагато: дві невеликі компанії сиділи за столиками, і ще кілька чоловіків мовчки пили біля барної стійки. Але моя увага одразу прикипіла до галасливої компанії, що грала в більярд у дальньому кутку. Їхня енергетика — це точно були не люди.

Ми сіли біля бару, і Ділан, на диво, поводився абсолютно розслаблено. Він замовив два келихи темного пива, порцію крилець і картоплю фрі. Я не розуміла його плану, але знала одне — мені треба було уважно спостерігати за кожною дрібницею і бути готовою підіграти, коли прийде час.

Щось було дивне з барменом, який нас обслуговував. Його рухи, міміка — все виглядало нормально, але щось змушувало моє серце калатати швидше. Я дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що саме мені не дає спокою, але відповідь, наче туман, вислизала від мене.

І тут, через двадцять хвилин, один із чоловіків у дальньому кутку відірвався від галасливої компанії. Його розв’язна хода та нахабний погляд вже віщували неприємності. Він впевнено підійшов до нас і, не питаючи дозволу, сів на порожній стілець біля мене.

— Що така красуня забула в цій дірі? — його голос був низьким, із хрипотою.

Чоловік хтиво підморгнув мені, і в той момент я вже хотіла відповісти йому щось гостре, але Ділан мене випередив. Його рука м’яко накрила мою долоню, і, без зайвих слів, він притягнув мене до себе за талію, захищаючи від небажаного контакту.

— Що тобі треба, мужик?! — його голос прозвучав так грубо і басовито, що я ледь впізнала свого друга. — Ця красуня зі мною! Забирайся геть!

Я здивовано глянула на нього. “А він справді добрий в цьому”, — майнула думка. Він вжився в роль на всі сто.

Чоловік на мить відступив, піднявши руки в знак капітуляції, але його очі з блиском хитрості не зникли.

— Тихіше, приятелю, — його голос став м’якішим, з нотками вдаваної приязності. — Я просто хотів привітатися.

Чоловік кинув швидкий погляд на бармена, а куточки його губ піднялися в хитру, майже знущальну посмішку. Щось тут явно не те.

— Я ж можу просто привітатися з тобою, красуне? — його голос став відверто приємним, навіть солодкавим, коли він поглянув мені прямо в очі.

Це вже було не просто запитання. Я відразу зрозуміла, що це спроба гіпнозу — вампірського впливу на розум. Але завдяки амулету, який Ділан подарував мені давно, це на мене не подіяло. Проте я чудово знала, як виглядає гіпноз, коли він “спрацьовує”. Мені залишалося лише підіграти, щоб не викликати підозр.

— Звичайно, можеш, — моя посмішка стала блаженною, трохи пустою, наче я вже потрапила під його вплив.

Ділан тихо зітхнув, і я відчула, як його рука стиснула мою трохи сильніше, ніби попереджаючи, що пора бути максимально обережною.