Тіна Волф - Сім поцілунків до кохання, Тіна Волф

Розділ 8

Четвертий поцілунок – Прогулянка по Токіо

Після сніданку від робота-офіціанта, який не втомлювався бажати їм «гарного настрою на 99,9%», Марія й Андрій нарешті вирвалися на вулиці чарівного Токіо. Осіннє місто зустріло їх лагідними обіймами теплого сонячного проміння, що м’яко перепліталося з прохолодним вітерцем, несучи в собі тонкі аромати хризантем з найближчої квіткової крамниці та ледь вловимий солонуватий запах водоростей з рибних яток, що виднілися неподалік.

— Слухай, — захоплено промовила Марія, міцніше стискаючи його руку, — у мене таке відчуття, ніби ми потрапили на сторінки якоїсь неймовірної манги* /*японські комікси/. Усе таке яскраве, живе… нереальне!

А у мене таке відчуття, що я ось-ось неодмінно витрачу всі свої заощадження на якусь дивовижну, але абсолютно непотрібну технологічну штуковину, — розсміявся Андрій, із цікавістю розглядаючи автомат з гарячими напоями, що самотньо стояв посеред невеликого скверу. — Сподіваюся, там хоч інструкція буде англійською.

Вони неспішно прогулювалися вузькими, затишними вуличками, прикрашеними яскравими гірляндами з червоних паперових ліхтариків, що тихо погойдувалися на вітрі. Минаючи старовинні чайні будиночки з дерев’яними фасадами та маленькі крамнички, де на полицях чекали своїх покупців витончені керамічні чашки та загадкові різьблені маски, Марія зупинялася біля кожної вітрини, її очі сяяли дитячою радістю.

— Андрію, поглянь! Який чарівний чайник! — вигукнула вона, показуючи на невеличкий глиняний глечик з розписом у вигляді квітучої сакури. — Хіба він не був би ідеальним для наших затишних осінніх вечорів?

Андрій уважно розглянув чайник, потім скосив погляд на цінник, ледь помітно здригнувшись.

— Чайник як чайник, — пробурмотів він, але, помітивши її захоплений погляд, одразу ж додав: — Але якщо ця керамічна дивовижа змусить тебе так щиро усміхатися, то ми візьмемо хоч десять. У нас же ще є місце у валізі для «артефактів»?

Осіннє листя, зірвавшись з гілок, безшумно кружляло у повітрі, купаючись у м’якому золотавому світлі сонця. Вони дісталися до мальовничого саду Сіндзюку Ґьоен, де крони японських кленів здавалися палаючими багаттями, вибухаючи всіма відтінками осені: від насиченого багряно-червоного до теплого бурштинового та яскраво-золотистого. Спокійна гладь ставків, немов дзеркало, відображала різнобарвне листя та бездонне блакитне небо, створюючи ілюзію подвійної, майже нереальної краси.

На одній із затишних лавок, під розлогим кленом, що щедро обсипав їх плечі яскравим листям, Марія присіла, зручно притулившись до Андрія.

— Знаєш… — прошепотіла вона, її голос був ледь чутним, як шепіт осіннього вітру. — Якби наші подорожі раптом закінчились просто зараз, у цю мить, я б все одно згадувала кожну нашу пригоду. Кожен сміх, кожну розмову, кожен… поцілунок.

Андрій серйозно подивився їй в очі.

— Наші подорожі ніколи не закінчаться, Маріє, — твердо відповів він, — доки ми не залишимо свої поцілунки в кожному чарівному куточку цієї планети. Це наша особиста місія.

В її очах з’явилась надія. Вона легенько торкнулася його щоки прохолодними пальцями, її погляд був теплий та ніжний. Раптом їхні обличчя почали повільно зближуватися під тихий шепіт вітру, що грався опалим листям, і в ту саму мить, коли перший багряний листок безшумно опустився їм на коліна, їхні губи знову зустрілися. Це був їхній четвертий поцілунок.

Він був тихим, як осінь у цьому далекому Токіо, спокійним і глибоким, як дзен-медитація серед галасливого міста, але водночас насиченим і значущим, як відлуння старовинного гонгу, що розноситься в ранковому повітрі. Цей поцілунок без слів говорив про те, що їхня зустріч — не випадковість, що між ними зароджуються справжні почуття, і можливо ще не любов, але щось значно більше, ніж просто романтична подорож.

Коли вони нарешті відірвалися одне від одного, Марія прошепотіла, а її голос зрадницьки тремтів від хвилювання:

— Мені здається… саме зараз я починаю закохуватись у тебе по-справжньому, остаточно.

Андрій ніжно усміхнувся, його очі світилися теплом.

— Добре, — промовив він, гладячи її руку. — У нас ще ціла карта світу попереду. Думаю, знайдеться ще кілька вільних куточків для поцілунків, щоб переконатися в цьому напевне.

Після романтичного поцілунку під кленами, що скидали багряне листя, Андрій запропонував відзначити цю важливу подію чимось смачненьким.

— Слухай, моя закохана в осінь білявко, — промовив він, грайливо смикнувши її за пасмо волосся, — мені здається, ми заслужили на невеличку гастрономічну пригоду. Як щодо затишного рибного ресторанчика, де подають щось таке ж екзотичне, як наше життя останні кілька днів?

Марія, чиї щоки ще палали після поцілунку, засміялася й кивнула.

— О, це саме те, чого мені бракує! Сподіваюся, там не буде розумних суші, які намагатимуться з нами розмовляти. Бо після того голосового помічника зранку — я не витримаю ще одного робота з характером.

За порадою їхнього віртуального гіда (який, як підозрював Андрій, був у таємній змові з усім техно-світом Японії), вони знайшли ресторанчик у вузькому провулку, освітленому теплим сяйвом паперових ліхтарів. Ззовні він виглядав скромно, навіть дещо чарівно: дерев’яна вивіска з намальованою усміхненою рибкою, стіни, обвиті плющем, і стара гілочка сакури, що лежала на бочці біля входу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍