Богуміл Грабал - Занадто гучна самотність, Богуміл Грабал

то побачив, що стою у великому собачому лайні, яке залило і прикрило весь сандалик, що складався з самих ремінців і пряжок, тому я знову повільно, одне за одним прочитав усі імена, всіх одинадцять членів підліткового складу і своє ім’я запасного, але коли подивився вниз, досі стояв у цьому жахливому собачому лайні, а коли подивився на площу, з воріт вийшла моя дівчина, і я розіпнув пряжку, і вийняв фіолетову шкарпетку, залишив усе це разом із квітами під вітриною нашого футбольного клубу і втік за село, в поля, де медитував над тим, чи не застерігає мене доля, бо вже тоді хотів стати пакувальником старого паперу й так дістатися до книг. Я приносив із бару нові й нові кухлі пива і, спершись на поручні, стояв біля відкритої вітрини їдальні, від сонця в мене мружаться очі, чи не піти, думаю, на Кларов, там у церкві є гарна мармурова скульптура архангела Гавриїла, а ще там можна подивитися на прекрасну сповідальницю, яку священник наказав побудувати з пінієвих дощок ящика, в якому з Італії привезли цю мармурову скульптуру архангела Гавриїла; я солодко заплющив очі, але нікуди не пішов, пив пиво і бачив самого себе, який через двадцять років після тої оказії з фіолетовою шкарпеткою і сандаликом іде передмістям Щецина, я дійшов до самої барахолки й коли дістався аж у кінець тих нещасних продавців, побачив людину, яка продавала правий сандалик із правою фіолетовою шкарпеткою, присягаюся, це був мій сандалик і моя фіолетова шкарпетка, я навіть на око визначив розмір, мій, сорок перший, тому здивовано зупинився й дивився, ніби на явлення, дивувався вірі цього продавця у те, що одноногий прийде й купить цей сандалик із фіолетовою шкарпеткою, продавець вірив, що десь існує каліка з правою ногою, сорок першим розміром, та ще й з бажанням приїхати до Щецина купити сандалик і шкарпетку, що підвищать його принадливість. Біля цього фантастичного продавця стояла старенька, яка стискала пальцями два лаврові листочки, я йшов, здивований тим, як замкнулося коло, мій сандалик і фіолетова шкарпетка стільки пережили, щоби стати докором на моєму шляху. Я повернув порожній кухоль і перейшов через колії, пісок у парку скрипів і тріщав, мов замерзлий сніг, у гіллі цвірінькали горобці та в’юрки, я дивився на візочки й на мам, які сиділи на сонці на лавочках і вертіли головами, підставляючи обличчя лікувальним променям, довго стояв перед овальним басейном, де купалися голі діти, я бачив животики тих дітей зі смужками від трусів і трусиків, галицькі євреї, хасиди носили колись пояси, помітні й виразні смужки, що ділили тіло надвоє, на красивішу частину людського тіла із серцем, легенями, печінкою та головою і ту іншу, неважливу, з кишками й статевими органами, яку доводилося терпіти, я бачу, що католицькі священники цю смужку посунули ще вище, колоратка на шиї виразно підкреслювала саму тільки голову як миску, в яку вмочає пальці сам пан Бог, я дивлюся на цих дітей, що купаються, на добре видні на їхніх голих тілах смужки від трусів і трусиків, і бачу, як сестри ордену різкою смугою вирізали з голови саме лице, лице, скуте панциром накрохмаленого комірця, як буває у автогонщиків «Формули-1», я дивлюсь, як бризкаються і рухаються ці голі діти, і бачу, що ці діти нічого не знають про статеве життя, але їх стать уже тихо досконала, як навчив мене Лао-цзи, я дивлюся на смужки священників і сестер ордену, на пояси хасидів і думаю, що людське тіло — це пісочний годинник, що внизу — те нагорі, що нагорі — те й унизу, два припасовані трикутники, печатка царя Соломона, рівновага між книгою його молодості, «Піснею пісень», та уособленням світогляду старого пана, марнота марнот, «Книгою Проповідника». Мій погляд злетів на храм Ігнатія Лойоли, ореол із трубного золота заблищав, цікаво, що майже всі скульптури титанів нашої літератури сидять, схилені у кріслах на колесах, Юнґман, Шафарик і Палацький завмерли, сидячи в кріслах, навіть Maxa на Петржіні мусив злегка спертися на стовп, а от католицькі скульптури наповнені рухом, наче атлети, ніби постійно подають м’яча над волейбольною сіткою, ніби щойно пробігли стометрівку чи різким рухом далеко кинули диск, постійно дивляться вгору, ніби обома руками відбиваючи удар самого Бога, християнські скульптури з піщаника з обличчями футболістів, які з піднятими руками й радісним криком саме всадили переможний гол, тоді як скульптури Ярослава Врхліцького вдавлені в крісла на коліщатках. Я перейшов дорогу і з сонця увійшов у тінь, до Чіжеків, у барі була така густа тінь, що обличчя гостей світилися, наче маски, а тіла ховалися в темряві, я спустився сходами в ресторан і там через чиєсь плече прочитав напис на стіні, тут був будиночок, де Карел Гинек Maxa написав свою поему «Май», я сів, одначе, глянувши на стелю, злякався, бо сидів під лампочками, ніби у себе в склепі, я встав і знову вийшов надвір, і зразу зустрів свого п’яненького друга, який витягнув нагрудну сумочку, довго щось шукав у паперах, поки не знайшов і не подав мені один, я читав повідомлення з витверезника про те, що вищеназваний сьогодні вранці в крові не мав ані проміле алкоголю, про що свідчить цей документ. Я повернув складений папір, і той мій друг, чиє ім’я я вже забув, розповів, як хотів почати нове життя, тож два дні пив молоко, але вранці від цього в нього так заплітався язик, що шеф відправив його додому за пиятику і списав йому два дні відпустки, але він пішов прямо у витверезник, і коли там з’ясували те, про що потім написали в цьому папері, що в нього немає ні краплі алкоголю в крові, взяли телефон і насварили шефа, що він морально утискає робітника, і з радості від того, що в нього є офіційний документ про те, що в ньому немає ні краплі алкоголю, мій друг п’є від самого ранку й мене запрошує пити з ним, ми можемо спробувати здолати Великий слалом, на якому

багато років тому завжди провалювалися і лише одного разу проїхались усіма воротами. Я, однак, забув уже про Великий слалом, не міг згадати жодних воріт, тож мій друг, чиє ім’я я вже також забув, натхненно перераховував, щоби вмовити мене на цей слалом, що ми почнемо одним пивом у Гофманів, потім проїдемо воротами на Влахівці, а потім «На ріжку»; потім гарненько вниз на «Загублену варту»,