й поперед себе зусібіч горнуть усе, що трапляється їм на шляху, я бачив згори, як поки у центрі Праги життя йде звичною колією, стіни мого велетенського преса нагортають і спустошують усі околиці, згортаючи все разом до центру, я бачу стадіони, храми, громадські будови, бачу, як усі вулиці й вулички, як усе падає, стіни мого апокаліптичного преса не дають утекти навіть мишці, я бачу, як падає Град, як з іншого боку падає золотий купол Національного музею, як піднімається вода у Влтаві, але гідравлічна сила мого преса така велика, що все довкола для нього — мовби старий папір у склепі під моїм двором, я бачу, як стіни гіганта дедалі швидше горнуть перед собою все, що вже спустошили, бачу самого себе, як на мене падає церква Святої Трійці, бачу, що вже не бачу, бачу, що мене спресувало і поєднало з цеглинами, балками і ослоном, а потім тільки чую, як тріщать трамваї і машини, стіни стискаються ближче і ближче, всередині руїн іще досить вільного місця, у темряві румовища ще вистачить повітря, яке зараз зусібіч через чотири стіни гігантського преса сичить і б’є догори, змішане з людським стогоном, я розплющую очі й бачу посеред порожньої рівнини величезний пакунок, спресований куб зі стороною п’ятсот метрів, а може, й більше, бачу всю Прагу, спресовану разом зі мною, з усіма моїми думками, з усіма текстами, які я прочитав, з усім моїм життям, завбільшки з малесеньку мишку, яку разом з папером там, унизу, в моєму підвалі, пресують два бригадники соціалістичної праці… Я здивовано розплющив очі, я досі стояв на колінах на ослоні під святим Тадеєм, якийсь час тупо розглядав тріщину на бильці, потім устав, дивився на червоні смуги трамваїв, дивився на машини, на швидких перехожих, на Спаленій вулиці перехожі ніколи не зупиняються, всі поспішають із Національного проспекту на Карлову площу чи навпаки, тротуари вузькі, тому люди не зупиняються, вони наштовхуються на мене, бо поспішають, а я стою, спершись об стіну церкви, й тупо витріщаюся, бачу, як із воріт церкви вийшов Франтік Штурм, як завжди, святково вдягнений, навіть у краватці, ритуально зійшов сходами, мабуть, як завжди, йде до нас, але ось він мене побачив, як завжди, підійшов, уклонився і запитав: «Ви пан Гантя?» Я відповів, як завжди відповідав у дворі чи в підвалі: «Аз єсмь». І Франтік Штурм подав мені конверт, вклонився і пішов назад у церковну кімнатку перевдягтися, бо Франтік Штурм, коли я знаходив для нього нову книгу, цінну для його бібліотечки, завжди вдягав сюртук із каучуковим коміром і краватку у формі листа капусти, щоб, як і завжди, ритуально передати мені листа, якого я звично відразу розірвав, і там, на білому папері з офіційною шапкою, було видрукувано «Мікробіотичний кабінет Франтіка Штурма» й написано: «Шановний пане, від імені мікробіотичного кабінету дякуємо Вам за книгу Чарльза Ліндберга „Мій переліт через океан“. Ця книга збагатить нашу бібліотеку. Сподіваємося, що ви й надалі залишитеся нашим прихильником. Від імені мікробіотичного кабінету… Франтік Штурм», кругла печатка, літери по колу: «Мікробіотичний кабінет Франтіка Штурма»… Задуманий, я йшов на Кардову площу, як завжди, розірвав цей лист, цю подяку, я знав, останню, бо маленькі дрібнички, маленькі радості вже відспівала під моїм склепінням моя машина, мій славний прес, який мене зрадив. Я безпорадно стояв на Кардовій площі й дивився на блискучу скульптуру, прикріплену до фасаду, скульптуру Ігнатія Лойоли, над усім його тілом світився ореол, він стояв на фасаді власного храму, і вся його фігура була огорнута золотом трубного захвату… Однак, замість ореолу, я бачив золоту ванну навстоячки, в якій навстоячки лежав Сенека після того, як ножем розрізав собі вени на зап’ясті, доводячи собі, що йому правильно думається, що він не марно написав книгу, яку я любив, — «Про душевний спокій».
8
Спершись на відкриту вітрину їдальні в домі, що зветься «Чорна пивоварня», я сьорбаю поповіцьку десятку[16] й думаю собі: відтепер, друже, ти маєш із усім упоратися сам, сам маєш змусити себе йти поміж люди, сам себе розважати, сам із собою розігрувати цю виставу, поки сам себе не покинеш, бо настав час кружляння меланхолійними колами, і, йдучи вперед, водночас вертаєшся назад, так, progressus ad originem — це regressus ad futurum, твій мозок — просто гідравлічним пресом спресовані думки. Я пив десятку на сонці, дивився, як Карловою площею поспішають люди, сама тільки молодь, студенти, кожна молода людина несла на чолі молоду зірку на знак того, що молода людина — це зародок генія, я бачив, як із їхніх очей б’є сила, та ж сила, яка била з мене аж доти, поки мій шеф не сказав мені, що я бовдур. Я сперся на поручень, трамваї їдуть угору-вниз, червоні смуги роблять мені добре, у мене безліч часу, я можу піти подивитися до лікарні «На Франтішеку»[17], я чув, що там є сходи на перший поверх, сходи, що складаються з дощок і балок шибениці, яку після страти чеських панів на Староміській площі[18] купили францисканці, але я б радше пішов кудись на Сміхов, там у шляхетському садку є павільйон із кнопкою в підлозі, якщо на неї наступити, відчиниться стіна, й виїде воскова фігура, як у кунсткамері в Петербурзі, де коли шестипалий каліка за місячної ночі випадково наступив на кнопку, виїхав восковий цар і пригрозив йому, це добре описав Юрій Тинянов у своїй «Восковій персоні», але я нікуди не піду, досить того, що заплющу очі й уявлятиму собі все ще точніше, ніж насправді, дивлюсь, як поспішають пішоходи з обличчями, ніби грядки фіалок, замолоду я теж думав про себе добре, якось гадав, що стану гарнішим, якщо куплю собі Ісусові сандалі, такі модні тоді капці з самих ремінців і пряжок, у цих сандалях я мав носити фіолетові шкарпетки, які зв’язала мама, і от я вперше вийшов у цих сандалях на побачення біля Нижнього шинку, і хоча був тільки вівторок, вирішив поглянути, чи нема у вітрині нашого футбольного клубу нового складу. Я стояв перед вітриною, роздивлявся замкову шпарину й тільки згодом підійшов ближче, але прочитав тільки склад минулого тижня, а потім іще раз прочитав той склад, бо відчув, що своєю фіолетовою шкарпеткою і правим сандаликом уступив у щось велике і мокре, знов прочитав склад і своє ім’я у кінці, щоб зібратися на силі й подивитися вниз, а коли таки подивився,
