Богуміл Грабал - Занадто гучна самотність, Богуміл Грабал

Я невпевнено вийшов надвір, шеф сяяв і зважував молоденьку продавчиню Гедвічку, як завжди, спочатку з пакунком макулатури, а потім саму Гедвічку, він так завжди робив, як я люблю книги, так він любить молоденьких дівчат, усіх, як-от Гедвічку, зважував спочатку з пакунком, а потім так, про кожну вів записи, куди вносив їхню вагу, розважався з тими дівчатами й не звертав уваги на те, що навколо, підтримував молодиць за пояс, рівняючи на вагах, ніби збирався фотографувати, кожній щоразу розповідав про механізм ваг фірми «Беркель», при цьому беручись то за пояс, то за груди, і щоразу, вказуючи на циферблат, стояв, як і зараз, із Гедвічкою, позаду, тримав її за боки і опускав лице в дівоче волосся, блаженно ним дихав, підборіддя клав на дівоче плече і показував на циферблат, щоби потім віджартуватись, і перекинути ручку ваг, і радіти, і вітати, побачивши, що Гедвічка не набрала, записати вагу її тіла в записник, а потім обіруч допомагати дівчині злізти з ваг, знову тримати її за пояс і кричати «скок!», ніби зсаджує дівчину з якогось воза, й опускати носа у груди, й завжди просити, щоб тепер у відповідь Гедвічка зважила його, при цьому шеф верещав на весь двір і бадьоро трубив, наче старий олень, який бачить молоду лань, і Гедвічка мала знов записати вагу на дверях, які нікуди не ведуть. Я пройшов через двір і проїзд геть на сонце, але для мене сьогодні скрізь були сутінки, коли дійшов до костелу, Франтік Штурм бавовняною ганчіркою полірував бічний вівтар, ніби якусь машину, було помітно, що думками він десь далеко, у нього теж нещасна доля, хобі Франтіка Штурма — газети, він писав у місцеві видання про зламані ноги, особливо йому вдавалися понеділкові новини про бійки та скандали, які закінчувалися білою гарячкою і відвезенням скандалістів до лікарні чи в «бобику» до поліцейського комісаріату, він писав іноді в «Чеське слово», у вечірні газети, й нічого іншого не хотів, тільки писати про ці бійки, але його батько був церковним сторожем і помер, тож Франтік перебрав його роботу, сторожував, але в душі досі писав про всі п’яні скандали в Старому й Новому місті, а коли випадала вільна хвилька, тікав у свою кімнатку при церкві, сідав у різьблене єпископське крісло, витягав книгу про авіацію і захоплено читав про нових льотчиків і конструкторів літаків. У Франтіка таких книг було понад двісті, тож коли я подав йому знайдену в своєму підвалі, він витер руки, заусміхався, і я відразу зрозумів, що такої книги в його мікробіотичній бібліотечці немає, він поглянув на мене, і я бачив, що тим поглядом він мене обіймає, в нього навіть виступили сльози від зворушення, а я бачив, що доба малих і дрібних радостей мого склепу скінчилась, і я вже ніколи не принесу Франтікові Штурму втіху. Ми стояли під крилами двох велетенських ангелів, що висіли на ланцюгу над бічним вівтарем, коли раптом нечутно відчинилися двері, тихим кроком зайшов священник і сухо сказав, що Франтік Штурм має вдягти костюм міністранта, бо вони йдуть на останнє причастя. Тож я вийшов у сонячний день, зупинився біля молитовного ослону під собором святого Тадея, трохи там постояв і збоку бачив сам себе, як я тут молився і просив Тадея, щоб він домовився на небі, щоб жахливі машини, які возили мені у двір той огидний папір із м’ясних магазинів і різниць, злетіли у Влтаву з цим вантажем, я згадав, що коли ще любив жартувати, начепив на капелюх знайдені на сміттєзвалищі зірки, я стояв навколішках і чув, як повз мене проходять колишні домовласники і голосно кажуть: «Нічого собі, вже й робітники потяглися до хреста…» Тож я встав із капелюхом, стягнутим на очі, й раптом зрозумів, що треба стати на коліна, спробувати цей останній варіант, помолитися й попросити Тадея, щоб зробив якесь диво, тільки диво допомогло б мені повернутися назад до свого преса, до свого підвалу, до своїх книжок, без яких я не можу жити, я вже майже став навколішки, коли на мене наштовхнувся професор естетики, його окуляри блищали на сонці, ніби дві скляні попільнички, він стояв переді мною якийсь спантеличений, як завжди, тримав у руках портфель і, як завжди, коли в мене був капелюх, сказав мені: «Молодий там?» Я задумався і сказав, що ні. «Господи, він що, захворів?» — злякався професор. Не захворів, відповідаю, але скажу вам прямо, статтям Рутти й рецензіям Енґельмюллера кінець, договорив я, і зняв капелюха, і професор естетики злякався, у нього навіть коліна підігнулися, він показав на мене пальцем і закричав: «Ви той молодий і ви той старий?» Я надягнув капелюха й натягнув на очі, сказав гірко: «Так, кінець старій „Національній політиці“, кінець „Національній газеті“, мене викинули з підвалу, розумієте?» Я пройшов до наступного будинку, до проїзду в наш двір, куди ходив тридцять п’ять років. Професор стрибав навколо мене, оббігав навколо, брав за рукав, давав мені десять крон, а потім іще п’ять, я подивився на ці гроші й сказав гірко: «Щоб мені краще шукалося?» Професор узяв мене за плече, крізь цих десять діоптрій його очі були великими, ніби в коня, він кивав окулярами і мурмотів: «Так, щоб вам краще шукалося». «Шукалося що?» — кажу. Він відповів уже зовсім розгублено: «Якесь інше щастя…», прошепотів, уклонився і швиденько почовгав, потім іще обернувся і поспішив, немов із місця аварії. Звернувши ж у наш проїзд і почувши, як мій гідравлічний прес весело дзвенить, наче санчата, що везуть п’яних з весілля, я не зміг іти далі, я вже не міг навіть глянути на той мій прес, я розвернувся і вийшов на тротуар, сонце било в очі, я стояв і не знав, куди йти, мені не допоміг у ці буремні часи жоден текст із книг, на яких я присягався, тож я спершу стояв, а потім побрів до святого Тадея, впав на ослін, спер голову на долоні й, можливо, заснув, мабуть, я дрімав, пірнувши у мрії, мабуть, здурів уже від нещастя, завданого моєму тілу, я тиснув долонями на очі й бачив, як мій гідравлічний прес став гігантом серед гігантських пресів, я бачив його таким великим, що його чотири стіни оточили всю Велику Прагу, я бачив, як натискаю зелену кнопку, як бічні стінки починають рухатися, стінки розміром з греблю в долині, я бачив, як падають перші панелі, а стіни грайливо, наче мишки в моєму пресі, горнуться все далі