Богуміл Грабал - Занадто гучна самотність, Богуміл Грабал

їй дах шифером, і, давши йому копняка, вона домовилася зі штукатуром, який зробив усі стіни і стелі, а за це вночі спав із нею в ліжку, але і йому вона дала копняка й домовилася зі столяром, який зробив їй меблі, отак, із любов’ю в ліжку й чіткою метою, Маруся побудувала цю віллу й урешті домовилася з митцем, який любить її платонічно, а крім того, теше й вирубує за Божої підтримки Марусю в образі ангела. Отак ми й повернулися туди, звідки вийшли, зробивши коло по Марусиному життю, а з драбини спускалися білі штани й білі черевики, а блакитний плащ зливався з темрявою ночі, ніби спускаючись із небес, білий черевик торкнувся землі, і сивоволосий чоловік подав мені руку, і сказав… що Маруся йому все про мене і про неї розповіла, що Маруся — його Муза, що Маруся так його надихнула, що за підтримки вищих сил він здатен тесати скульптуру Марусі як гігантського ніжного ангела… Останнім поїздом я повертався з Клановіців, досить п’яний улігся в одязі на своє ліжко, під балдахін, над яким височіли дві тонни книг, лежав і бачив, як Маруся мимохіть стала тою, про кого навіть мріяти не могла, що Маруся досягла більше від усіх людей, яких я зустрічав у житті, поки я постійно читав і шукав знак у книгах, які проти мене збунтувалися, і не отримав жодного знаку з небес, Маруся ненавиділа книги і стала тою, ким була, стала тою, про кого пишуть, навіть більше, злетіла своїми крилами з каменю, крилами, які коли я їхав, світились у світлі місяця, наче два освітлені вікна ампірного замку в глибині ночі, на цих крилах Маруся відсунула далеко від себе нашу любовну історію зі стрічками й стьожками і своє лайно, яке привезла із собою на лижах поперед гостей готелю «Реннер» на схилах Золотої височини.

7

Тридцять п’ять років я пресував старий папір на гідравлічному пресі, тридцять п’ять років думав, що так, як я працюю, працюватиму завжди, що цей прес піде зі мною на пенсію, але вже на третій день після того, як я побачив гігантський прес у Бубнах, усі мої мрії розбилися. Я прийшов на роботу, а там стояли два молодики, у яких я впізнав членів бригади соціалістичної праці, вони були вдягнені так, неначе йшли грати в бейсбол, оранжеві рукавиці й оранжеві американські кепки з козирком, сині комбінезони аж до сосків, а під підтяжками зелені водолазки. Переможний шеф відвів їх у мій склеп, показав їм мій прес, і ці молодики відразу стали почуватись як удома, на стіл поклали чистий папір і поставили пляшки молока, я стояв підкорений і вражений, я стояв у стресовій ситуації й раптом тілом і душею відчув, що вже ніколи не зможу адаптуватися, що я — наче ті монахи кількох монастирів, які, дізнавшись, що Коперник відкрив інші космічні закони, ніж чинні доти, що Земля — не центр світу, а навпаки, масово вчиняли самогубства, бо не могли собі уявити іншого світу, ніж той, у якому і яким досі жили. Шеф потім сказав мені мести двір чи допомагати, чи взагалі нічого не робити, бо з наступного тижня я маю йти пакувати чистий папір у склеп для друкарні «Мелантріх», де не пакуватиму нічого, крім чистого паперу. У мене потемніло в очах, я, який тридцять п’ять років пакував відходи й макулатуру, я, який не міг жити без сюрпризів і щомиті міг виловити з огидного паперу прекрасну книгу в нагороду, я маю йти пакувати непошкоджений, нелюдськи чистий папір. Ця новина збила мене на першу сходинку підвалу, там я і сидів, як повний невдаха, просто-таки остовпілий від цієї новини, руки мої опустилися, криво посміхаючись, дивився я на цих двох молодиків, ні в чому не винних, бо їм сказали йти пресувати папір на Спалену вулицю, от вони й пішли, бо це був їхній хліб, їхнє завдання, я бачив, як вони вилами вкидали старий папір у корито, а потім натискали зелену й червону кнопку, я марно сподівався, що моя машина застрайкує, вдаватиме хвору, вдаватиме, що зупинилися коліщатка чи передачі, але й моя гідравліка мене зрадила, працювала інакше, ніби замолоду, викладалася на повну й навіть, дійшовши до крайньої точки, дзенькнула, і після першого пакунка дзенькала постійно, ніби сміючись із мене, ніби показуючи, що тільки в руках бригади соціалістичної праці розвинула всі свої здібності й можливості. Слід було визнати, що за дві години ці молодики вже почувалися тут, у підвалі, наче сиділи тут роками, розділили роботу, один виліз на купу, що височіла аж до стелі, і гаком скидав старий папір прямо в корито, за годину ці молодики зробили ще п’ять пакунків, а шеф постійно підходив до діри в підлозі двору, нахилявся вниз і театрально аплодував своїми коротенькими лапками, і кричав, при цьому дивлячись на мене: «Браво, бравісимо, молодці!» Я примружував очі й хотів піти, але ноги не слухались, я заслаб від такого сорому, остовпів від противного дзенькоту своєї машини, який вказував, що за мить тиск стіни досягне максимуму й вона зупиниться. Я бачив, як у повітрі блищали вила, як у корито влетіла книжка, я встав і витягнув ту книгу, витер її об блузу, трошки потримав цю книгу на грудях, вона мене зігрівала, хоч і була холодною, я притискав цю книгу до себе, як мати дитину, як у Коліні на площі колись скульптурний Майстер Ян Гус притискав до себе Біблію, що та Біблія аж наполовину втиснута в тіло святого, я дивився на цих двох молодиків, але вони не дивилися на мене, я підставив книгу так, щоб вони звернули на неї увагу, але вони глянули так, ніби нічого не сталося, а я зібрався з силами й подивився на обкладинку, так, це була прекрасна книга, Чарльз Ліндберґ написав про те, що перший серед людей перелетів океан. І, як завжди, я відразу подумав про Франтіка Штурма, сторожа костелу Святої Трійці, який збирав усі книги, книжки і журнали про авіацію, бо був переконаний, що попередником Ісуса був Ікар, із тою тільки різницею, що Ікар упав із небес у море, а Ісуса ракета «Атлас» із тягою в сто вісімдесят тонн винесла на орбіту Землі, де він править досі. Я подумав, що сьогодні востаннє віднесу Франтікові в його мікробіотичний кабінет книгу про те, як Ліндберґ перетнув океан. І все, кінець маленьким радощам.