а потім через ворота до Мілерів, потім до «Герба», і скрізь буде лише по пів літра, щоби вистачило часу проїхати воротами у Яролімків, потім одне пиво в Ладі, відразу зайти до Карла Четвертого, тоді спуститися вниз у їдальню «Світ», далі повільніше проїхати воротами у Гаусманів та «Біля пивоварні», затим через колії до Короля Вацлава, потім проїхати воротами у Пуділів чи Крофтів, а потім іще можемо проїхатися через ворота у Доудів та у Меркурія і виїхати на фінішну пряму на Палмовці чи до їдальні у Шоллерів, можливо, якщо лишиться час, весь цей слалом можна закінчити або у Горких, або «У міста Рокицан»… Цей п’яний чоловік, перераховуючи маршрут, вішався на мене, а я відвертався від його натхнення, я лишив п’янюжку у Чіжеків і пішов у любосад фіалок із людськими обличчями на Карловій площі, любителі сонця перейшли з лавиць у тіні на лавиці у призахідному сонці, от я вже знову в «Чорній пивоварні», випив скляночку винця, потім пиво, а потім іще винця, тільки коли на нас тиснуть, ми видаємо із себе все найкраще, крізь віття вже світить на темному небі неоновий годинник на Новоміській вежі, замолоду я мріяв стати мільйонером і для всіх міст купити фосфоресцентні стрілки й циферблати, стиснуті книги востаннє намагаються розірвати пакунок, портрет людини з брезклим обличчям, площею тягне від Влтави холодним повітрям, я це люблю, я любив ходити на Летну[19] ввечері головним проспектом, від річки пахтить, від Стромовки йде запах луки і листя, зараз запах Влтави тягнеться вулицями, а я заходжу до Бубенічків, я сів і відсутнім голосом замовив собі пиво, над моєю сонною головою височать аж до стелі дві тонни книг, щодня на мене чекає Дамоклів меч, який я сам собі повісив, я молодик, який несе додому поганий атестат, бульки піднімаються вгору, як каганці потерчат, три юнаки грають у кутку на гітарі й тихо співають, усе живе повинно мати свого ворога, меланхолію постійного будування, прекрасний еллінізм як приклад і мета, класичні гімназії та гуманітарні університети, поки в клоаках і каналах столиці вирують битви двох щурячих кланів, права штанина на коліні трохи потерлася, бірюзово-зелена й атласно-червона спідниці, безсилі руки, як підрізані крила, величезний окіст, що висить на гаку у сільській різниці, я слухав шум стічних вод. Крізь відчинені двері з вулиці увійшов велетень, повний аромату річкового повітря, ніхто й не писнув, як він підняв стілець, розтрощив його й тими уламками відігнав переляканих гостей у куток, три хлопці стояли і з жахом тиснулися до стіни, ніби фіалки в дощ, коли в останню мить велетень підняв два уламки і коли здавалося, що от-от уб’є, раптом почав собі тими рештками стільця диригувати й тихенько співати… Сива голубко, де ти літала? Він так тихо співав і диригував сам собі, а коли завершив, викинув рештки стільця, заплатив за нього офіціантові, у дверях озирнувся і сказав переляканим гостям: «Панове, я помічник ката»… і пішов, нещасний, замріяний, можливо, це він рік тому в голешовіцьких рядах витягнув на мене вночі фінський ніж, а коли затиснув мене в куток, дістав папір і прочитав мені вірша про гарну місцинку біля Ржичан, а потім вибачився, бо іншого способу змусити людей слухати свої вірші поки не знайшов. Я заплатив за пиво й три роми і вийшов у протяг вулиці, знову пішов на Карлову площу, підсвічений годинник на Новоміській вежі показував зайвий час, я нікуди не поспішав, я вже висів у просторі, я пройшов Лазарською вулицею і завернув у бічну вуличку, задуманий, відімкнув задні двері нашого пункту, долонями пройшовся по стіні, щоб намацати вимикач, а коли увімкнув світло, опинився в своєму підвалі, де тридцять п’ять років на гідравлічному пресі пресував старий папір, гора свіжого паперу піднімалася і проходила крізь квадрат у стелі аж надвір, чому Лао-цзи каже, що народитися — значить вийти, а померти — значить зайти? Дві речі завжди наповнюють мої думки новим і все більшим подивом, миготливе світло ночі, справді, для цієї роботи треба закінчити богословську семінарію, це все мене захоплює, я натиснув зелену кнопку, а потім зупинив, почав збирати повні оберемки
старого паперу, застеляти ними корито преса, на дні мишачих очок я зустрів щось більше, ніж зоряне небо наді мною, у напівсні до мене прийшла мала циганка, поки прес тихо сунувся, наче гармоніка у руках гармоніста, я відсунув із ящика репродукцію Ієроніма Босха і обирав там у гніздечку, вистеленому святими картинами, книги, я обрав сторінку, де прусська королева Софія Шарлотта каже своїй служниці: «Не плач, щоби втамувати свою цікавість, я піду туди, щоб побачити речі, яких мене не міг навчити сам Ляйбніц, я йду за межу буття і нічого»… Прес дзвенів, і від натиску на червону кнопку стінка піднялася, я відкинув книжку й накидав повне корито, її тіло було обмащене маслом, вона була піддатлива, як лід, що починає танути, гігантський прес у Бубнах замінить десять таких пресів, на якому працюю я, про це гарно написав пан Сартр і ще краще пан Камю, блискучі корінці книг кокетують зі мною, на драбині стоїть старий у синьому плащі й білих черевиках, від швидкого руху крил піднявся пил, Ліндберґ перелетів океан. Я зупинив зелену кнопку й вистелив у кориті зі старого паперу таке гніздечко, я досі молодчина, нема чого соромитися, можу собою пишатися, як Сенека, входячи у ванну, так і я перекинув ногу і почекав, а потім важко перекинув і другу ногу, і згорнувся в клубочок, тільки спробувати, потім устав, натиснув зелену кнопку і згорнувся в гніздечку в кориті, серед старого паперу і кількох книг, я стискав міцно свого Новаліса, вклавши палець на його речення, яке мене завжди захоплювало, я солодко усміхався, бо став схожим на Марусю, на її ангела, і почав входити у світ, де мене ще ніколи не було, я тримався за книгу, на сторінках якої було написано «Кожен улюблений предмет — центр райського саду», і я, замість пакувати чистий папір десь під «Мелантріхом», як і Сенека, як і Сократ, обираю у своєму пресі, у своєму підвалі своє падіння, яке є підйомом, і хоча стінка преса вже притискає мені ноги до підборіддя й навіть далі, я не дозволю вигнати себе зі свого Раю, я у своєму склепі, звідки мене ніхто не може вигнати, ніхто не може мене перевести, кутик книги втиснувся