Olenka Ing - Срібні очі , Olenka Ing
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ніч затягла землю чорним покривалом. Аліна сиділа біля вогнища, загорнувшись у ковдру, але навіть полум’я не могло зігріти тремтіння всередині.
«Все, що було — це лише початок… Що далі? Чи вистачить мені сили, щоб витримати?»
Поруч мовчки сидів Ітан, стискаючи в руках уламок чорної броні поваленого ворога. Його обличчя застигло — суміш полегшення й тривоги. Він кинув короткий погляд на Аліну, наче хотів щось сказати, але… замовчав.
— Чому ти мовчиш? — тихо запитала вона.
— Бо боюсь, що скажу щось зайве, — хрипло відповів він. — А мені так хочеться сказати багато.
Віталій підійшов ззаду, обережно, наче не хотів порушувати тишу.
— Є новини, — сказав він. — Еріан знайшов тих, хто може допомогти. Але… вони мають ціну.
---
Зустріч у покинутому храмі.
Храм стояв серед лісу, занедбаний і таємничий. Там їх чекали двоє: дівчина з рубіновим волоссям — Лея, і чоловік з лицем, повним шрамів — Сандро.
— Ви хочете повалити Адрама? — з посмішкою запитала Лея. — Я скажу чесно: шансів мало. Але ми тут, бо віримо в диво.
— Це не диво, — твердо сказала Аліна. — Це вибір.
Сандро уважно подивився на неї.
— Ти — та, кого називають Світлом? Маленька дівчина з серцем, що палає? Цікаво, скільки триватиме твоє полум’я.
---
Нічні розмови.
Коли всі заснули, Аліна сиділа на сходах храму. Ітан підійшов, сів поруч.
— Ти боїшся? — тихо запитав він.
Вона подивилась на нього.
— Щодня. Але є одна річ, якої боюсь більше за все.
— Яка? — нахилився він ближче.
— Що втечеш ти.
Ітан різко вдихнув. Його рука торкнулася її обличчя, пальці легкі, мов подих.
— Я не втечу. Навіть коли ти скажеш: “Йди”. Бо моє місце тепер тут.
Аліна відчула, як серце затріпотіло, наче птах. Вперше за довгий час страх відступив — бодай на мить.
---
Кульмінація розділу.
Коли світанок розмалював небо, Еріан увірвався в храм.
— Вони йдуть! — закричав він. — Адрам послав полювання! І цього разу — не тільки тіні. Він випустив Десанара.
Всі завмерли.
— Хто це? — шепнула Аліна.
Лея зблідла.
— Легенда. Монстр, що нищив цілі міста. Якщо це правда… у нас лишилась ніч.
Аліна підвелась, погляд її прояснів.
— Тоді ми боротимемось. Не тому, що ми герої. А тому, що ми — єдине, що стоїть між ним і світом.
Ітан підійшов до неї.
— Разом.
Віталій став справа.
— Разом.
Навіть Лея й Сандро обмінялись поглядами — і повільно кивнули.
---
Остання сцена.
Коли вони вийшли з храму, на горизонті здіймалась тінь, велика й загрозлива. Земля здригалася під кожним її кроком.
Аліна стиснула амулет, вдихнула на повні груди — і зробила крок уперед.
«Я більше не дитина. Я — воїн.»
А на губах Ітана з’явилася м’яка посмішка:
— Знаєш, я завжди любив історії, де кінець непередбачуваний.
Аліна посміхнулась у відповідь.
— Це буде одна з них.
---
Кінець розділу 21.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Срібні очі , Olenka Ing», після закриття браузера.
