Лоран Доріан - Холодний Принц , Лоран Доріан

Вогонь у каміні тихо потріскував, відкидаючи м’яке світло на стіни. У повітрі стояла тиша — не порожня, а наповнена чимось більшим, ніж слова. Він сидів перед нею, з маскою, розтрісканою наполовину. Одна сторона ще ховала його — інша вже відкрилась світові.

Вона бачила його. І не відвела погляду.

Його очі затримались на її пальцях. Вони тремтіли, як і його подих. Але вона не ховалась.

Мілея простягнула руку. Повільно, обережно — ніби торкалась не шкіри, а чогось незримо важливого. Її пальці лягли йому на щоку — теплу, справжню.

Принц не ворухнувся. Лише закрив очі.

— У тебе дуже гарна шкіра, — сказала вона пошепки. — Жива. Тепла.

— Я забув, як це — відчувати чужий дотик, — зізнався він. — Раніше я думав, що маска захищає мене. Але вона просто тримала мене в полоні.

— І ти сам себе туди замкнув.

— Так.

Її великий палець ковзнув трохи вище — до лінії вилиці. Він був сильний, але під пальцями вона відчувала, як напруга залишає його тіло.

— Я не боюся тебе, Еліане, — сказала вона. — І більше не хочу, щоб ти боявся мене.

Його очі відкрились. І цього разу в них не було ні тіні холоду, ні страху. Лише… вогонь. Живий. Глибокий. Вогонь того, хто довго мовчав, але тепер — говорить.

— Я дозволю тобі зняти її, — прошепотів він.

Вона кивнула.

— Але не сьогодні, — додав. — Ще ні.

— Добре, — усміхнулась вона. — Я зачекаю. Скільки треба.

Її рука залишалась на його обличчі ще довго. І в цій тиші, серед тіней і світла, він дозволив собі притулитися до неї щокою — вперше як людина, а не як образ.