Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

Жінка знизала плечима.

— Станко має бути там, бо це його нічна зміна. Щодо інших... ну, в людей трапляється безсоння. Або ж їм подобається ночувати деінде.

— А жителі Оази... е-е... тубільці? Вони сплять зараз? Я про те, чи не треба нам зачекати, доки зійде сонце?

Жінка глянула Піту в обличчя незмигним роздратованим поглядом.

— Я не маю жодної гадки, коли вони сплять. І чи вони взагалі сплять. По правді вам сказати, я не знаю про них майже нічого, хоча, мабуть, знаю більше, ніж будь-хто тут. Про них... важко щось дізнатися. Я не певна, чи вони хочуть, щоб про них щось дізналися.

Пітер усміхнувся.

— Хай там як... я тут саме для того, щоб дізнатися, які вони.

— Що ж, — зітхнула Ґрейнджер. — Це ваша робота. Але у вас стомлений вигляд. Ви певні, що достатньо відпочили?

— Зі мною все гаразд. А як щодо вас?

— Теж порядок. Кажу ж, мені потрібна година. Якщо за цей час ви зміните свою думку і схочете ще трохи поспати, дайте мені знати.

— А як мені це зробити?

— «Пострілом». Клацніть по іконці АМІК і у випадному меню виберіть зі списку моє ім’я.

— Приємно чути, що тут є бодай якесь меню, з якого можна щось вибрати, — ці слова мали показати Пітерове розчарування їдальнею, але щойно вони зірвалися з губ, як він занепокоївся, щоб Ґрейнджер не зрозуміла їх хибно.

Жінка відчинила свої дверцята, Пітер зробив те саме зі свого боку, і вони ступили у вологу вируючу пітьму.

— Може, ще щось порадите? — гукнув він поверх машини.

— Пораджу, — відізвалася вона. — Забудьте про джинсівку.

Що це, сила переконання? Коли Ґрейнджер казала Пітерові, що він має втомлений вигляд, він почувався добре, але тепер утома охопила його. Разом зі спантеличенням. Надмірна вологість немов просякала до мозку й туманила думки. Він сподівався, що жінка проведе його до кімнати, але вона цього не зробила. Тільки впустила крізь інші двері, не ті, через які він виходив, і за якусь мить, кинувши: «До побачення!» — лишила самого на Т-подібному розгалуженні коридору.

Пітер пішов у напрямку, протилежному тому, який обрала Ґрейнджер, як вона очевидно й очікувала від нього, однак він не мав чіткого уявлення, куди прямує. У переході було порожньо й тихо, і він не міг пригадати, чи колись тут уже проходив. Стіни були яскравого блакитного кольору (що ставав дещо темнішим за тьмяного освітлення), але, поза тим, нічим не примітні, без жодних знаків чи вказівників. Не те щоб Пітер мав підстави очікувати на вказівник до свого номера. На одній співбесіді йому чітко дали зрозуміти, що його «жодним чином» не вважатимуть офіційним пастором бази і він не повинен дивуватися, якщо в його послугах тут не буде нагальної потреби. Усі його обов’язки стосуються тубільних жителів. Власне кажучи, так його роботу й було зазначено в контракті: «Проповідник (християнський) для тубільного населення».

— Але у вас, певна річ, є священик для потреб аміківців, адже ж так? — поцікавився Пітер.

— Власне, наразі ні, — відповів його співрозмовник.

— Отже, колонія офіційно атеїстична? — запитала Беа.

— Це не колонія, — промовила інша представниця АМІК з різкими нотками в голосі. — Це спільнота. Ми не вживаємо слова «колонія». І ми не пропагуємо жодних ані віри, ані безвір’я. Ми просто шукаємо найкращих, оце й усе.

— Загалом, пастор саме для персоналу АМІК — ідея непогана, — запевнив його перший співрозмовник. — Особливо якщо він — чи вона — матиме інші корисні навички. Раніше ми час від часу залучали таких осіб до команди, але зараз це не пріоритетно.

— Але моя місія — пріоритетна? — Пітер вимовив це тоді, досі цілком не вірячи в сказане.

— Ми б визначили її як «нагальну», — відповів співрозмовник. — Щиро кажучи, настільки «нагальну», що я мушу вас запитати... — він подався вперед і глянув Пітерові просто в вічі. — Як швидко ви зможете вирушити?

Тепер за наступним поворотом коридору з’явилися легеньке світло і слабкі мелодійні звуки, які Пітер, порозмірковувавши якусь хвилю, визначив як радіомузику. Він пройшов задалеко, проминув свою кімнату і знову опинився в їдальні.

Пітер, удруге зайшовши туди, помітив, що відбулися деякі зміни. Проникливі виспіви примарного голосу Петсі Клайн зникли з ефіру. Їх замінив коктейльний джаз, навдивовижу спокійний. Двоє чорношкірих чоловіків пішли. Китаєць прокинувся й гортав сторінки журналу. Мініатюрна жіночка середнього віку, кореянка чи, може, в’єтнамка, чорноволоса, з пасмом, пофарбованим У помаранчевий колір, замислено споглядала чашку, яку тримала на колінах. Хлопець зі слов’янською зовнішністю далі стояв за барною стійкою. Він, здається, і не помітив, як зайшов Пітер, бо був заворожений грою, в яку бавився двома пластиковими пляшками-вичавлювачами — кетчупом і гірчицею. Він намагався врівноважити їх одна одною, поставивши під кутом так, щоб торкалися лише їхні носики. Його довгі пальці нависли над крихкою конструкцією, готові вхопити пляшечки, коли ті впадуть.

Пітер зупинився у дверях. Він раптом відчув, що його джинсова куртка просякла потом, а волосся мокре як хлющ, і йому стало холодно. Який же безглуздий, мабуть, у нього вигляд! Протягом кількох секунд цілковита чужинність цих людей, Пітерова недоречність серед них ледь не заполонила його душу страхом, паралічем соромливості, жахом, який дитина відчуває, відчиняючи двері до нового класу, повного незнайомців. Але потім Господь заспокоїв його, вселивши в нього мужність, і Пітер ступив уперед.

— Привіт усім! — промовив він.

5

Щойно він зрозумів, що це таке

Усі чоловіки й усі жінки нагі перед Богом. Одяг — лише фіговий листок. А тіла під ним — тільки ще один шар одежі, вбрання з плоті, із непрактично тонким шкірним покривом різноманітних відтінків рожевого, жовтого й коричневого. Справжня лише душа. Коли поглянути з цього боку, ніколи не виникне такого відчуття, як ніяковість на людях, сором’язливість чи збентеження. Усе, що треба зробити, — це привітати ближнього свого.

Почувши Пітерове вітання, Станко поставив пляшки рівно, звів очі й усміхнувся. Китаєць у відповідь підняв догори великий палець. А жінка, що дрімала з розплющеними очима, на свою біду, сполохнулася і, сіпнувши ногами, розілляла каву собі на коліна.

— Ой лихо! — скрикнув Пітер і кинувся до неї. — Мені так шкода! Жінка тепер уже