Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

клопоту зробити, вартуватиме тисячі слів. Пітер підніс пристрій до очей і зняв похмурий асфальт, самотні будівлі, блиск їдальні. Він навіть спробував сфотографувати аквамаринове небо, але, швидко переглянувши зроблену світлину, пересвідчився, що там лише прямокутник цілковитої чорноти.

Пітер сховав фотоапарат до кишені й пішов далі. Скільки він уже йшов? Годинника чоловік мав не цифрового, з підсвіткою, а старомодного, зі стрілками, — подарунок від батька. Підніс його аж до обличчя, намагаючись повернути під таким кутом, щоб зловити світло найближчого ліхтаря. Але до такого було щонайменше метрів сто.

На Пітеровому зап’ястку, біля годинникового ремінця, щось зблиснуло. Щось живе. Комар? Ні, занадто велике як на комара. Бабка або якась істота, схожа на бабку. Крихітне тремтливе тіло завбільшки зі сірник, окутане прозорими крильцями. Він ворухнув рукою, й істота впала. Чи, може, зістрибнула, чи злетіла, чи потрапила в коловерть повітря. Хай там як, а її більше не було.

Раптом Пітер усвідомив, щодо шемрання повітря додався новий звук, механічний гул позаду нього. Перед очима з’явився автомобіль. Сталево-сірий, кулястої форми, з великими колесами й грубими вулканізованими шинами для їзди перетятою місцевістю. За тонованим склом розібрати, хто за кермом, було важко, але вгадувалися людські форми. Машина сповільнила хід і зупинилася просто біля нього. Її металевий бік опинився лише за кілька дюймів від нього. Фари її пронизали темряву в тому напрямку, в якому Пітер ішов, і він побачив паркан із колючого дроту, якого дістався б за дві-три хвилини ходу.

— Як ся маєте?

Жіночий голос із американським акцентом.

— Привіт, — відказав він.

— Дозвольте підвезти вас назад.

Це була жінка, працівник АМІК, та, що зустрічала його в аеропорту, супроводжувала до номера і сказала, що в разі потреби вона до його послуг. Жінка відчинила пасажирські дверцята й чекала, барабанячи пальцями по керму, наче по клавішах піаніно.

— Узагалі, я мав намір пройтися трохи далі, — сказав Пітер. — Може, зустріти когось із місцевих... е-е... жителів.

— Ми зробимо це після сходу сонця, — пообіцяла жінка. — Їхнє поселення миль за п’ятдесят звідси. Вам потрібна буде машина. Умієте керувати?

— Умію.

— Добре. Запит на машину подавали?

— Мабуть, ні.

— Мабуть?

— Ну... більшістю практичних питань з АМІК опікувалася моя дружина. Я не знаю, чи вони обговорювали це.

Запала мовчанка, а потім почувся добротливий сміх.

— Та сідайте вже, будь ласка, а то кондиціонер зовсім зіпсується.

Пітер застрибнув у машину й зачинив дверцята. Повітря всередині, сухе й прохолодне, миттєво нагадало йому, що він змок до рубця. Вага його тіла більше не давила на ноги, і ті чавкотіли в шкарпетках.

Жінка мала на собі білу блузу-спецівку, тонкі широкі брюки з бавовни, теж білі, і темно-коричневу хустину, вільно пов’язану на шиї. На обличчі її не було косметики, а на чолі, просто під волоссям, виднівся зморщений шрам. Волосся, тьмяно-каштанове, було дуже коротке, і її цілком можна було взяти за юного солдата, коли б не ніжні темні брови, маленькі вуха й гарненькі губи.

— Вибачте, — перепросив Пітер, — я забув ваше ім’я. Я тоді був дуже втомленим...

— Ґрейнджер, — відказала вона.

— Ґрейнджер, — повторив Пітер.

— Як бачите, ми тут між собою більше на прізвище.

— Та бачу.

— Трохи скидається на армію. Ми, однак, не завдаємо людям шкоди.

— Сподіваюся.

Жінка натисла на газ і розвернула авто назад, до комплексу будівель аеропорту. Кермуючи, вона нахилялася вперед, зосереджено нахмурюючи чоло, і, хоч у салоні світла було мало, Пітер зауважив краї контактних лінз, що по-зрадницьки виднілися на очному яблуці. Беатріс також носила лінзи — ось чому він і помітив їх.

— Ви приїхали спеціально за мною?

— Так.

— Ви стежите за кожним моїм кроком? Підраховуєте, скільки мафінів я з’їдаю за день?

Жінка не зрозуміла його останньої фрази.

— Я просто заскочила до їдальні, а один із хлопців сказав, що ви пішли на прогулянку.

— Це вас непокоїть? — Пітер намагався говорити безтурботним і приязним тоном.

— Ви щойно прибули, — відповіла Ґрейнджер, не обертаючи голови. — Нам не хотілося б, щоб ви постраждали під час першого ж виходу назовні.

— А як щодо заяви про відмову від відповідальності, яку я підписав? Тієї, в якій дванадцятьма різними способами підкреслюється, що АМІК жодним чином не є відповідальним за те, що може зі мною статися?

Цими словами, схоже, Пітер їй допік.

— Це був формальний папір, написаний юристами-параноїками, які ніколи тут не були. Я ж людина добра, я живу в цьому світі, я зустрічала вас, коли ви вийшли з корабля, і пообіцяла, що пильнуватиму вас. Це я й роблю.

— Я це ціную, — мовив Пітер.

— Мені не байдуже на людей, — провадила далі жінка. — Через це часом потрапляю в халепи.

— Мені не хотілося б, щоб ви потрапили в халепу через мене, — сказав Пітер.

Їдальня перед ними світилася моторошним сяйвом. Здавалося, в темряві просто на них несеться ще одна машина і лобове зіткнення неминуче. Пітер шкодував, що довелося повернутися так рано.

— Я сподіваюся, ви розумієте, що я не приїхав сюди сидіти й читати журнали в кафе. Я хочу знайти жителів Оази, хай де б вони не були. Можливо, я житиму разом із ними, якщо вони дозволять. Тож вам буде непросто... гм... пильнувати мене.

Жінка скерувала машину в гараж; вони приїхали.

— На всяку справу свій час.

— Я сподіваюся, що час на неї настане дуже скоро, — відказав Пітер, далі підтримуючи безтурботний тон. — Якомога скоріше. Я не хочу видатися нахабою... але буду. Коли ви зможете вивезти мене звідси?

Жінка, вимкнувши двигун, прибрала свої тендітні ноги з педалей.

— Дайте мені годину, щоб усе приготувати.

— Приготувати? Що?

— Щось поїсти. Як ви помітили, в їдальні їжу зараз не видають.

Пітер кивнув, і лоскітлива цівка поту стекла його обличчям.

— Я ніяк не можу втямити, як люди тут дають собі раду зі зміною дня й ночі, коли темно три доби поспіль. Я маю на увазі, зараз формально ніч, так?

— Так, ніч. — Вона потерла очі, обережно, щоб не змістити лінзи.

— То ви просто дозволяєте годиннику вирішувати, коли день починається, а коли закінчується?

— Авжеж. Гадаю, це не надто відрізняється від життя за Північним полярним колом. Ти підлаштовуєш свої ритми сну так, що прокидаєшся, коли прокидаються всі решта.