Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

цілком прокинулася. На ній, як і на Ґрейнджер, були простора блуза-спецівка й широкі брюки, лише іншого, бежевого, кольору. Пролита рідина розтеклася великою коричневою ляпкою.

— Усе гаразд, усе гаразд, — сказала жінка. — Воно не гаряче. Щось пролетіло повз Пітерове обличчя й упало їй на коліна.

Кухонний рушник, який кинув Станко. Жінка спокійно взялася витирати. Вона підняла поділ блузи, під яким на її тонких бавовняних брюках виявилися дві вологі плями.

— Я можу чимось допомогти? — запитав Пітер.

Вона засміялася.

— Гадаю, що ні.

— Моя дружина проти кавових плям використовує оцет, — сказав Пітер, не зводячи очей з її обличчя, щоб вона не подумала, ніби він видивляється на її стегна.

— Це не справжня кава, — відповіла жінка. — Не турбуйтеся.

Методично й неквапливо вона зібгала рушник і поклала його на стіл. Потім відкинулася на спинку свого крісла, очевидно не поспішаючи перевдягатися. Джаз на мить затих, а відтак, кілька щіточок лоскітливо мазнули по тарілках і малому барабану, саксофон видихнув, і імпровізоване грання залунало знову. Станко тактовно відшукав собі якесь гучне заняття, а китаєць вивчав свій журнал. Хвала їм, вони намагалися дати Пітеру більше простору.

— Не дуже вдало я почав наше знайомство, еге ж? — сказав він. — Я Пітер.

— Моро. Приємно познайомитися.

Жінка простягнула свою праву руку. Помітивши, що один із її пальців закінчувався цурпалком на суглобі, а мізинця не було взагалі, Пітер завагався. Потім усе ж стиснув їй руку, і вона впевнено відповіла.

— Знаєте, це дуже незвично, — промовив Пітер, сідаючи поруч.

— Виробнича травма, — відказала Моро. — Таке щодня трапляється.

— Ні-ні, я проте, що ви простягнули мені праву руку. Я зустрічав багато людей без пальців на правій руці. Вони завжди для рукостискання подавали ліву. Бо не хотіли, щоб інший почувався ніяково.

Моро, схоже, злегка здивувалася.

— Справді?

Потім усміхнулася і похитала головою, мовляв: «Звісно, трапляються диваки». Жінка не ховала очей, однак дивилася досі сторожко, немовби вишукуючи прикметні ознаки співрозмовця, які можна буде занести до поки що порожньої теки з написом «Місіонер з Англії».

— Я щойно був на прогулянці, — повідомив Пітер, махнувши рукою в бік темряви за вікном. — Уперше.

— Нема на що дивитися, — сказала Моро.

— Ну так, ніч же, — погодився він.

— Та тут і вдень небагато побачиш. Але ми над цим працюємо, — це не було сказано гордовито чи недбало, вона просто розповідала.

— Яка ваша професія тут?

— Інженер-технолог.

Пітер дозволив собі набути спантеличеного виразу обличчя, сигналізуючи: «Будь ласка, поясніть». Вона відповіла виразом, що повідомляв: «Уже пізно, і я втомилася».

— А ще, — сказала Моро, — я працюю в кухні, куховарю, печу щось кожні дев’яносто шість годин, — вона запустила пальці у своє волосся й загребла ними лискучо-чорні й помаранчеві пасма. Біля коренів волосся виявилося сивим. — Це навіть трохи весело, я завжди чекаю на свою зміну.

— Це ви волонтерите?

— Ні, це частка моїх запланованих обов’язків. Ви побачите, що багато хто з нас виконує тут більше як одну роботу.

Моро підвелася. Пітер зрозумів, що їхню розмову закінчено, лише коли вона знову простягла руку.

— Мені треба привести себе до ладу, — пояснила вона.

— Приємно було познайомитися з вами, Моро, — сказав Пітер.

— Взаємно, — мовила вона й вийшла.

— Добре готує дімсам, — сказав китаєць, коли жінка пішла.

— Прошу? — не зрозумів Пітер.

— Тісто на дімсам — то штука непроста, — пояснив китаєць. — Воно пісочне. Тісто. Але мусить бути тонке, інакше то не дімсам. Така-от заковика. Але Моро добре справляється. Завжди помітно, коли на кухні її зміна.

Пітер пересів у порожнє крісло біля китайця.

— Я Пітер, — сказав він.

— Вернер, — відрекомендувався китаєць. Його пухка рука стиснула Пітерову з ретельно зваженою силою. — То ви оглядали околиці?

— Поки що небагато. Я досі дуже стомлений. Нещодавно прибув сюди.

— Потрібен час, щоб призвичаїтися. Молекули мусять заспокоїтися. То коли ваша перша зміна?

— Гм... власне, я... я тут як пастор. Гадаю, доведеться виконувати свої обов’язки постійно.

Вернер кивнув, але на його обличчі промайнула тінь легкого нерозуміння, наче Пітер щойно зізнався, що підписав ненадійний контракт без належної юридичної поради.

— Божа робота — це радість і привілей, — промовив Пітер. — Мені не потрібен перепочинок від неї.

Вернер знову кивнув. Скинувши оком, Пітер зауважив, що журнал, який китаєць читав, називався «Наука пневматики та гідравліки», з кольоровим фото машинних нутрощів на обкладинці й хапким заголовком: «ЯК ЗРОБИТИ ЗУБЧАТИЙ НАСОС УНІВЕРСАЛЬНІШИМ».

— Ця робота... пастором, — сказав Вернер. — А що саме ви робитимете? День у день?

Пітер усміхнувся.

— Треба зачекати й подивитися.

— Подивитися, як стоїть справа, — підказав Вернер.

— Саме так, — погодився Пітер.

Трясовина втоми засмоктувала його знову. Пітерові здавалося, що він може знепритомніти просто в кріслі, сповзти на підлогу й розтектися калюжкою, яку потім Станко витре шваброю.

— Мушу визнати, — промовив Вернер, — я не надто багато знаю про релігію.

— А я не дуже тямлю в пневматиці й гідравліці.

— Це теж не до мене, — сказав Вернер, із зусиллям сягнувши рукою, щоб покласти журнал назад на поличку. — Я взяв цей журнал просто з цікавості, — він знову поглянув на Пітера. Щось він хотів з’ясувати. — У Китаї під правлінням однієї з династій довгий час узагалі не було релігії.

— А що це за династія? — Хтозна-чому Пітерові до голови стрельнуло слово «Токугава», але потім він зрозумів, що плутає японську та китайську історії.

— Династія Мао, — відказав Вернер. — Кепські то були часи, старий. Людей убивали направо й наліво. А потім стало вільніше. Можна було робити те, що подобається. Хочеш — вір собі в Бога. Хочеш — у Будду чи в Синто. Байдуже в що.

— А як щодо вас? Вас ніколи не цікавила якась віра?

Вернер звів очі догори й утупився в стелю.

— Читав я колись одну книженцію, грубезну. Сторінок чотириста, мабуть. Про саєнтологію. Цікаво. Пожива для розуму.

«О Беа, — подумав Пітер, — як ти мені потрібна поруч!»

— Розумієте, — провадив далі Вернер, — я багато читаю. Вивчаю слова з книжок. Збагачую словниковий запас. Щоб бути, так би мовити, готовим, якщо одного дня