Йоанна Овсієнко - Смертоносний круїз, Йоанна Овсієнко

11. Полум'я помсти

Стикнувшись зі смертю ще в дитинстві, я не раз задумувалася про те, що чекає мене за межею життя.

Незважаючи на загальноприйнятість теорії про рай і пекло, мені ніколи насправді не вірилося в існування чогось подібного. Надто вже суб’єктивним здається поділ на добро і зло. Хоч релігія і намагається підвести мораль до єдиного канону, проте не можна заперечити, що в кожної людини все-рівно існує власне розуміння межі допустимого.

Та що ж тоді чекає на нас після смерті? От і настав мій час отримати відповідь на дане запитання.

У момент, коли життя обривається, душа залишає тіло та опиняється в абсолютній порожнечі, де немає ні часу, ні матерії, ні відчуттів. Геть нічого. Чого-чого, а такого я не уявляла.

І коли починає здаватися, що мені суджено навічно залишитися в цьому пустому вакуумі самій, несподівано починає лунати голос. Дивовижно, що я не можу жодним чином ідентифікувати мовця та його місцезнаходження, проте з надприродною чіткість розбирає кожне слово:

— Невже ти готова просто так змиритися зі смертю? Хіба ти не з тих, хто ніколи не здається?

Звісно ж, я хочу знову жити. Та чи існує така можливість? Адже ж усім відомо, що смерть є чимось абсолютно невідворотним…

— Помиляєшся, дівчинко. У тебе є шанс повернутися. Усе залежить виключно від того, чи готова ти боротися?

Мене не треба питати двічі. Надто багато справ у мене залишилося невирішених. Жага до життя кипить у мені так палко, що я ладна піти на все, щоб вибратися з цієї абсорбуючої порожнечі.

— У такому разі, прийми мене та отримай те, чого так прагнеш.

І я сліпо підкорююсь цій могутній силі, повністю відкрившись їй. Вона вливається в мене, даруючи відчуття возз’єднання з чимось божественним.

Після цього станеться неймовірне — моя душа знову повертається у власне тіло, яке ще кілька митей тому було порожньою оболонкою вже мертвої людини.

Відчуваю, що при відродженні в мені відбулися кардинальні зміни. Тіло стало сильнішим і позбулося геть усіх недоліків, як-от шраму на зап’ясті під час невдалого тренування з Ганею, коли нам ще було по чотирнадцять, чи вродженої невеличкої щілини між зубами.

Культисти аніскілечки не дивуються моєму поверненню з мертвих. Схоже, це було передбачено в рамках проведеного ритуалу. Щоправда, ніхто не попередив їх про те, що станеться далі.

Усередині мене розгорається справжнє полум’я, і я відпускаю контроль і дозволяю йому повністю заполонити мене. Кожна моя клітинка горить, але вогонь не приносить болі. Навпаки, він живить і наповнює силами.

Одного помаху руки вистачає, щоб полум’я охопило й усіх культистів. Щоправда, на відміну від мене, вони звичайні люди, тому вогонь діє на них відповідно — приносить страждання та смертельні рани. Спостерігаючи за їхніми муками, відчуваю тріумф і вдоволення від того, що монстри покарані за всі свої звірства. Вони вбили моїх батьків і ще купу інших людей, тому заслужили на такий жорстокий кінець.

В агонічних конвульсіях вони скидають з себе капюшони. В одній з них я впізнаю свою добру знайому Меган. Таке відкриття мало б викликати в мене шок і обурення, та замість цього на душі порожньо, неначе почуття звідти геть випалили. Мені геть байдуже на цю дівчину.

Зате тепер ясно, що саме через неї культисти слідкували за мною та дізналися, що мене можна буде впіймати на цьому круїзі. Жодної містики — елементарна хитрість.

— Як же так? — стогне Меган. — Він же ж обіцяв…

Та перш ніж вона встигає сказати ще щось, життя дівчини все ж уривається, залишивши мене з новими питаннями.

До цього мені здавалося, що дії культистів зумовлені виключно пророцтвами та містичними знаками, але, схоже, я помилялася і весь цей час у них було більш чітке керівництво. Та хто і що їй обіцяв? Відповідь на дане запитання мені ще належить з’ясувати самостійно, що буде ще тою морокою.

Коли я все ж відступаю від Меган, то помічаю, що більше не знаходжусь на самоті. Коло відчинених дверей стоїть Віталік, якому якимось дивом вдалося знайти лігво культу, і широко розплющеними очима витріщається на мене, добряче вимащену у власній крові, та обгорілі до непізнаванності трупи культистів.

— Що...? Якого…? — очевидно, він настільки вражений побаченим, що ніяк не може чітко сформулювати думку.

Я хитаю головою та кажу єдине, що здається доречним у даних обставинах:

— Полювання завершено.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍