Настя Коваленко - Щастя , Настя Коваленко

Глава 15: Тіні між нотами

Концерт закінчився гучними оваціями, але в голові Лілії лунав тільки один голос — голос Єгора, що щойно зізнався їй у почуттях. Її серце билося шалено, але на обличчі вона зберігала спокій. Вона завжди знала: сцена — це її світ, а почуття… вони складніші за будь-яку пісню.

За лаштунками на неї вже чекала команда. Хтось обіймався, хтось ділився враженнями від виступу. Але серед усіх радісних облич було одне, яке змусило її насторожитись — це був Арсен. Він мовчки стояв осторонь, руки схрещені на грудях, а в погляді — щось нове, холодне, що вона не помічала раніше.

— Гарний виступ, — коротко кинув він, не дивлячись їй у вічі.

— Дякую, — відповіла Лілія, відчуваючи, як у животі щось стискається.

Він мовчки пішов геть, а Лілія залишилася з тривогою в серці. Вона не знала ще, що це була не просто образа… Це було початком нових випробувань.

Лілія довго не могла заснути тієї ночі. Думки плутались: радість від концерту, зізнання Єгора й той дивний погляд Арсена… Вона не могла його забути. Щось у ньому було не так. Наступного дня під час репетиції все стало ще очевидніше.

— Ти знову помилилася в другому куплеті, — різко кинув Арсен, коли музика стихла.

— Я просто трохи задумалась, — відповіла Лілія, намагаючись зберігати спокій.

— Задумалась? Може, через «особисті справи»? — язвив він, не ховаючи сарказму.

У залі стало тихо. Всі відчули напругу. Єгор нахмурився і ступив уперед:

— Досить. Всі втомлені, але це не причина говорити з нею в такому тоні.

— Ага, звісно… Ти ж тепер її лицар, — буркнув Арсен і вийшов із залу, грюкнувши дверима.

Лілія стояла, розгублена. Їй було боляче. Не тому, що він грубив, а тому, що ще вчора вони працювали разом як одне ціле. Вона ніколи не підозрювала, що Арсен може так змінитися.

— Не звертай уваги, — м’яко сказав Єгор, — він просто ревнує.

Лілія подивилася на нього. Ревнощі? До неї? Вона ніколи не розглядала Арсена з цього боку. Але тепер усе складалося в єдину картину.

Наступного дня Лілія вирішила, що не може залишити все просто так. Вона знайшла Арсена на задньому дворі студії, де він зазвичай слухав музику наодинці. Він стояв, схилившись над телефоном, із виразом гніву і водночас розчарування на обличчі.

— Привіт, — обережно сказала вона, підійшовши ближче.

Арсен не відповів одразу, тільки прибрав навушник з одного вуха.

— Якщо ти прийшла захищати Єгора — можеш не витрачати сили.

— Я прийшла поговорити, Арсене, не сваритися.

Він зітхнув і нарешті глянув їй у вічі. В його погляді було стільки всього — образа, туга… і щось більше.

— Раніше все було інакше, — сказав він. — Ти була частиною нашої команди. Ми разом працювали, мріяли… А тепер усе обертається довкола тебе й нього.

— Це несправедливо… Я не шукала ні слави, ні драми. Просто хочу співати… І щоб ми були командою, як раніше.

— А якщо я не можу бути просто частиною команди, Ліліє?

Вона не знала, що сказати. Її серце стиснулось. Вона й справді не помічала, як його почуття виростали поруч, у тиші.

— Пробач, — прошепотіла вона. — Я не знала…

Арсен кивнув, ледь усміхаючись. Але його усмішка була гіркою.

— Буває. Але краще знати пізно, ніж ніколи.

Він пройшов повз неї, не сказавши більше ні слова. І тільки музика з його навушників ледь чутно грала за його спиною.

Після концерту Лілія довго не могла заснути. В кімнаті було тихо, лише світло місяця пробивалося крізь фіранки й лягало сріблястим промінням на її обличчя. Але спокою це не давало. В голові безупинно крутилися слова Арсена:

«Можливо, я запізнився… але мої почуття справжні.»

Вона уявляла його очі — ті, в яких сьогодні було щось глибше, ніж зазвичай. Не просто дружба. Не просто підтримка. А щось… інше. Невже вона ніколи цього не помічала?

Єгор теж не виходив з думок. Його обійми, його погляд, коли вона співала, як він завжди був поруч. Від самого початку. І тепер — вона не знала, що відчуває.

Наступного дня Арсен став ще уважнішим. Приніс їй чай, коли вона кашлянула. Пожартував, коли бачив, що в неї сумні очі. І хоч намагався поводитись, як завжди, Лілія відчувала — щось змінилось.

Єгор це теж помітив. Він дивився на Арсена з холодною настороженістю, і кожного разу, коли Лілія сміялась із жартів Арсена, в його погляді миготіло щось більше, ніж просто ревнощі. Наче страх. Страх її втратити.

І Лілія… стояла посеред цієї тиші, мов на сцені без слів. Її серце билося в такт двом мелодіям — ніжній, знайомій пісні Єгора… і новій, несподіваній гармонії від Арсена.

Увечері команда зібралася на нараду після концерту. Всі були втомлені, але задоволені — концерт пройшов успішно. Проте напруга між хлопцями відчувалась у повітрі. Навіть Лілія це помітила, коли Єгор кинув короткий погляд у бік Арсена, який сів ближче до неї, ніж зазвичай.

— Завтра репетиція о десятій, — сказав хтось із менеджерів, — відпочиньте гарно сьогодні. Ви молодці.

Після наради всі розійшлися, але Арсен залишився чекати біля виходу. Коли Лілія вийшла, він усміхнувся і простягнув їй тонкий ланцюжок із кулоном у формі ноти.

— Просто… щоб ти пам’ятала, що я завжди поруч, навіть коли мовчу.

Вона взяла подарунок, злегка почервоніла і прошепотіла: — Дякую…

— Я не прошу тебе нічого вирішувати, — додав Арсен м’яко, — просто будь щаслива. Але знай: я боротимусь за тебе.

Лілія мовчки кивнула, притискаючи кулон до грудей.

І як тільки Арсен пішов, вона обернулась — і побачила, як у тіні стояв Єгор. Він усе бачив.

Він не сказав нічого. Лише глянув у її очі — із болем, але без докору — й тихо пішов геть.

Лілія залишилась сама, з кулоном у руці й серцем, яке розривалось навпіл.

Лілія залишилася стояти на порозі, тримаючи кулон, немов важкий камінь на серці. Вітряний вечір обіймав її, але не міг охолодити тих емоцій, що розпалювались всередині.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍