Сергій Гальченко - Таємниці морів, Сергій Гальченко

І Літезі міцно обняв пораненого товариша.

   — Зараз накажу слугам принести тобі настійку. Поранення потрібно обробити, і не сперечайся. Потім доженеш дружину й доньку. А хто це з тобою?

   — Мої нові товариші. Якби не вони, ти б зараз не зі мною балакав. А вів би приємну бесіду з Батогом, який наздоганяв нас.

   Старі приятелі відійшли, та про щось розмовляли.

Через десять хвилин до них підійшли конюхи, які вели коней.

   — Це найшвидші! Ви будите на місці ще до ранку. Мої люди добре знають дорогу.

   — Дякую, друже. Ти можеш завжди розраховувати на мою допомогу, — відповів Бенджамін.

   — Не варто подяки. Адже знаєш, чим я зобов'язаний тобі ...

   — Пусте, — перервав того Бенджамін, — може ще побачимося. Бережи Жанетт!

   Кілька годин скакуни несли їх  невідомими стежками. Але люди Літезі, як він і обіцяв, добре знали шлях. Інакше  вони змушені були б довго кружляти темним лісом. Один з них, високий мулат, в довгому плащі їхав попереду. За ним мчав кінь Бенджаміна. Поранення давало про себе знати, і йому було важко триматися, Фернандо, разом з Марко і Вівіан, яка виявилась непоганою наїзницею скакали за ним. Замикав не високого зрісту товстун, середніх років.

Насилу вони пробралися через густий ліс, та виїхали на поле. Раніше дорога йшла в гору, тепер слідував спуск. Десь, вже зовсім недалеко хлюпало море. В повітрі все сильніше відчувався його запах.

Несподівано дорога знову повела вгору. Вони виїхали на пагорб. Звідти відкривався чудовий вид на бухту.

   Корабель, який дрімав на хвилях, був ледь помітний. Грінвальд дістав рушницю і зробив три постріли вгору. Це був умовний знак. Через якийсь час Фернандо побачив невеликий човен, який попрямувала до берега. Дорога, по якій, як здалося Фернандо, вони мали спуститися до берега йшла невідомо куди. Здавалося, їх чекав довгих та важкий спуск.

Але товстун який різко, як для його комплекції, зіскочив з коня випередив його думки. Він показав на невеликий отвір в скелі.

   Вони з напарником швидко розібрали купу каміння, яка огороджувала вхід до печери. Незабаром вони почали  спускалися по печері.

У деяких місцях хід був дуже вузький. Але в якийсь момент розширився. Вони опинились в невеликій печері, з якої було кілька виходів в різні боки. Мулат впевнено попрямував в один з них, і скомандував слідувати за ним.

Вони йшли довгим тунелем, який, то спускався, то несподівано йшов вгору. Йти в цього тунелі було нелегко. Фернандо з Марко допомагали йти Бенджаміну. Він ледве тримався на ногах. Звідкись з далеку доносився шум прибою.   Спочатку ледь чутно, потім все виразніше. Нарешті вони опинилися у великому гроті, по коліна в воді.

   — Ось ми і вибралися, — промовив Бенджамін.

Коли вони вийшли на берег, помітили човен, який стояв на березі.

   — Хто тут? 

   — Це ми, Річарде!

   — Мистере Грінвальд, ви? — невпевнено відповів чоловік у човні.

   — А ти кого хотів побачити? Батіга, якір тобі в дупу?

Коли човен причалив, Грінвельд подякував провідникам, дав кожному по монеті, і сказав своїм супутникам сідати в човен.

   — Ці зі мною! — сказав він матросам. Ті здивовано поглядали на новачків, особливо на дівчину.

Лише коли всі опинилися на палубі корабля, Беджаміном щось промовив своїм матросам та втратив свідомість.