Poocysay - Еліссірія, Poocysay

Пікасо, вдивляючись у ліс, раптом запропонував зупинитися. "Поки зовсім не стемніло, краще зробимо привал," — мовив він, уважно окидаючи поглядом галявину, яку встиг помітити раніше. Вона здавалася затишною й надійною, ніби схованою від очей лісу. Ми погодилися, і всі почали готуватися до ночівлі.

Ми швидко розпалили багаття, а після розклали щось схоже на намети, готуючись до сну. Пікасо та Кейт доволі швидко заснули, але я не міг знайти собі місця. Довгий час я просто лежав, думаючи про все, що відбувається. Куди заведе нас ця історія? Чи зможу я знайти сестру, яка вже давно є для мене лише тінню з минулого? Світ для мене розділився на до і після, і я відчував, що попереду — лише невідомість.

Мене не полишали думки про вампірів, про ті секрети, які від нас приховують. Чому про них так мало інформації? Що це за бібліотека, про яку ми дізналися, і ким насправді є та дівчинка? Чим більше я розмірковував, тим більше відчував, що відповіді ховаються десь глибоко, у місцях, які ми ще не відвідали.

Плин часу став для мене невловимим. Місяць піднявся високо в небі, і його молочне сяйво пробивалося крізь крони дерев, ніби підсвічуючи мені стежки моїх думок. Вони ставали все глибшими, важчими, і врешті-решт, я сам не помітив, як занурився в сон.

Прокинулися ми рано, хоча складно сказати, від чого саме. То чи від холоду, адже вогнище давно згасло, а ранкова прохолода огортала нас своєю свіжістю. Чи, можливо, від очікування подорожі, яке ніби підганяло нас, не даючи багато часу на відпочинок. Ми швидко поснідали, і зібравши речі, рушили далі в дорогу.

Ми продовжували шлях, час від часу роблячи привали, під час яких Кейт усе більше заглиблювалася в книгу, а Пікасо доглядав за нашим спорядженням. Дорогою ми встигли краще познайомитися один з одним, розповідаючи про своє минуле. Про Кейт я вже знав чимало, але Пікасо виявився ще цікавішим супутником, ніж я думав. Він розповів, що подорожує вже близько двадцяти років, з моменту, як вирушив у дорогу в сімнадцять, посварившись із батьками. За цей час він встиг знайти та втратити чимало союзників.

Його розповіді здавалися нескінченними, наповнені подробицями про міста, людей, яких він зустрічав, і випробування, через які проходив. Було добре помітно, що його досвід і майстерність формувалися роками. Мене особливо вразило, як легко він міг перетворити звичайний день на пригоду, і це додавало нам сил у подорожі.

Одного вечора, сидячи біля багаття, Пікасо запропонував вирушити на північний захід до міста під назвою Тірсбург. Це невелике, але добре укріплене місто, до якого постійно прибували шукачі пригод. Там, за його словами, у нього було багато знайомих, які могли допомогти нам підготуватися до подорожі на захід і знайти відповіді на запитання, що турбували нас щодо бібліотеки. Тірсбург був відомий тим, що туди стікались чутки з усього світу, і ми мали всі шанси відшукати там більше інформації про наше призначення.

Так як інших варіантів у нас не було, ми погодились і вже на вечір наступного дня прибули до міста Аркіндар — не надто великого, але добре укріпленого міста, відомого своїм невільничим ринком і масивними кам'яними мурами. Це було єдине місце поблизу, де ми могли розраховувати на припаси, спорядження, а також можливість заробітку для подальшої подорожі.

Високі кам'яні стіни піднімалися до неба, здавалося, ніби вони стримували в собі пам'ять про минулі часи. За ними виднілися вершини веж, які, наче вартові, спостерігали за кожним кроком тих, хто наближався до воріт. Місто віддавало холодом — його укріплення були ніби неприступними гігантами, готовими захистити будь-кого, хто опиниться всередині.

Ми, не зволікаючи, вирушили до першої таверни, щоб переночувати й обговорити наші подальші плани. У темряві вечора мерехтіло світло смолоскипів, а на вузьких вуличках лунав приглушений шепіт мешканців, що зникав у напівтемних провулках.

За вечерею Пікасо запропонував кілька способів заробітку, натякаючи на свої старі зв’язки в цьому місті. Він говорив обережно, не бажаючи вдаватися в деталі, і це викликало у мене підозри. Кейт, однак, не приділяла цьому великої уваги — її більше цікавив ринок із провіантом. Ми вирішили розділитися: я пішов із Кейт за провіантом, а Пікасо вирішував свої справи.

Наступного дня ми з Кейт вирушили на міський ринок. Аркіндар славився своїми торговими площами, і ринок справді вражав. Повітря тут було насичене змішаними ароматами спецій, приправ, свіжого хліба та смаженого м’яса. Над головами висіли полотнища наметів, що колихалися від легкого вітерцю, а всюди лунав шум: торговці змагалися за увагу перехожих, пропонуючи свої товари на кожному кроці.

Архітектура міста вражала своєю суворістю та практичністю: кам’яні будівлі, що піднімалися на два-три поверхи, виглядали міцними, але не вишуканими. Вікна в них закривалися важкими дерев'яними ставнями, а на балконах — грубо вирізьблені перила. Відчувалося, що місто живе за законами сили й практичності, і краса тут була далеко не на першому місці.

Ми купили кілька видів провіанту, який міг би довго зберігатися в дорозі: солоне м'ясо, сушені фрукти та борошно. Проходячи повз низку торговців, ми помітили місце, яке справляло відштовхувальне враження. Воно було заглиблене в тінь, і, здавалося, ніби ця тінь існує там не тільки через відсутність світла, але й через саму суть того, що відбувалося всередині.

Це був невільничий ринок. Шатра, поставлені в ряди, були заповнені клітками, в яких сиділи люди — поневолені, змучені й пригнічені. Деякі з них лежали на землі, наче тіні колишніх себе, інші ж стояли, спершись об стіни кліток, їхні запалі обличчя мовчки відбивали безнадію. Їхні очі... порожні, без іскри життя. Це видовище приголомшило мене своєю жорстокістю.

— Це жахливо… — прошепотіла Кейт, стискаючи мою руку. Її погляд був сповнений болю, суму і водночас страху. Вона намагалася не дивитися на цих людей, але її очі щоразу ковзали до них.

Мій гнів наростав. Як могла така жорстокість існувати у світі? Як могли живих людей прирівнювати до товару? Усе в мені кричало проти цього видовища, але я був безсилий. Я відчував, як ці клітки обмежують не тільки тих, хто в них ув'язнений, але й мене — ланцюги, що сковували душі рабів, ніби чіплялися й за моє серце.