Poocysay - Еліссірія, Poocysay

Ми подякували за перстні та, не вагаючись, одягли їх. Вони одразу стали частиною нас, ніби артефакти чекали на своїх власників. Відчувалось, як магія перетікає через ці кільця, зв'язуючи нас із цим місцем, ніби воно саме прийняло нас.

Дівчинка, на хвилину зупинившись, усміхнулася і знову, немов у танці, відійшла геть, продовжуючи прикрашати зали, ніби готуючись до чогось великого.

Ми вирішили зануритись у книги, які нам надала дівчинка. З перших сторінок там розповідалося про природу магії, про те, що в кожному із нас є частинка мани, і вона присутня не лише в людині, але й у повітрі, воді, і навіть у неживих предметах. Було описано, що мана — це ніби наполовину прозора субстанція блакитного або фіолетового кольору, яку при високій концентрації можна не лише відчувати, але й бачити. Для того щоб побачити ману, потрібно розвивати свої очі, постійно концентруючи ману біля них. Це дає змогу побачити не лише ману, але й те, що приховується за заклинаннями. Чим майстерніший ти у цьому, тим тонші і слабші потоки мани зможеш побачити.

Також книга розповідала про тренування, яке дозволяє збільшувати запас мани в організмі: кожного разу, вичерпуючи її до нуля, з часом запас відновлюється з більшим обсягом. Брати ману з оточення — ще один спосіб, але він вимагав вроджених здібностей, яких не кожен має. Крім того, були описані прості вправи для початківців: як відчути ману у своєму організмі та розпочати тренування.

Я поглянув на Пікасо. Він був засмучений, що не дивно: його вік і фізичний стан не дозволять йому досягти великих висот у цій сфері, що не можна було сказати про мене чи Кейт. Поглянувши на неї, я побачив, як вона з захопленням вчитувалася у кожен рядок, наче світ відкрив для неї нові горизонти. Очевидно, що вона буде тренуватися весь вільний час.

Я знову повернувся до книги, і мої думки захопили слова Генрі, сказані колись: "Ти тепер вампір". І ті моменти, що я пережив у Мідгарді. В голові почали виринати дитячі казки про героїв і страшні історії про вампірів: їхня незламна сила, магія, безсмертя, страх перед сонцем. Схоже, у мене не було більше сумнівів, що щось дивне відбувається зі мною. Але чому я не відчував того, що зазвичай описують про вампірів? І що то за дивний знак на моїх грудях, який віяв холодом і спокоєм?

Мої роздуми перервала та дівчинка. Вона підійшла до мене, дивлячись прямо в очі, ніби заглядаючи у саму душу. Її голос був тихий, але водночас сильний:

"Всі відповіді на твої питання будуть у тому замку."

Змахнула рукою, і нас раптом понесло до дверей. Ще мить — і ми знову опинились у тих самих руїнах, звідки почалася наша подорож. Це був знак. Якщо я хочу знайти відповіді, то не варто зволікати.

Ми встали й вирушили до того будиночка, де залишили старосту, але його вже не було на тому місці. Пікасо швидко висловив свої думки:

"Схоже, він втік."

Кейт занепокоєно запитала:

"Що тепер робити?"

Я зрозумів, що повертатися в перевал буде не найкращим рішенням. Враховуючи повагу, яку староста мав серед місцевих, це могло б нам коштувати життя. Тому я поділився своїми думками зі спутниками, запропонувавши вирушити до якогось іншого містечка. Але наші запаси їжі й води не були достатніми для далекої подорожі.

Ми почали збирати свої речі, водночас обговорюючи, куди нам варто йти. Пікасо уважно розглядав карту, намагаючись зрозуміти, що може бути на захід від нас і чи є поселення поблизу. На наших картах ті землі, що лежали на захід від величезного лісу, були позначені як незаселені. Єдина дорога, яка вела звідти, губилася у невідомості.

"Північніше є невільничий ринок і місто, звідки староста просив допомоги," — мовив Пікасо. "Туди йти дня чотири або п'ять. Якщо пощастить, там зможемо купити їжу."

"Шкода, що в нас немає коней," — тихо зауважила Кейт, — "дорога зайняла б значно менше часу."

Ми зрозуміли, що варіантів небагато. Зібравши сили та залишки запасів, ми вирушили в дорогу, сподіваючись, що в цьому місті нам удасться знайти те, що потрібно для продовження подорожі.

Крокуючи вперед, кожен з нас занурився у власні думки.

Кейт, схоже, з головою поринула в магію. Це було видно по її зосередженому погляду і тому, як вона раз за разом відкривала книгу, ніби намагаючись всотати кожну дрібницю знань, які там містилися. Її рішучість дізнатися більше та освоїти нові заклинання захоплювала, але також тривожила. Вона була готова віддати всю себе магічним знанням, і це насторожувало.

Пікасо, здавалось, розмірковував над нашими подальшими пригодами. Він уважно стежив за шляхом, час від часу зупинявся, оглядаючи ландшафт, ніби шукаючи щось або аналізуючи можливі загрози попереду. Його погляд інколи зупинявся на горизонті, і я бачив у його очах відблиск старих поранень та досвіду. Він точно не любив брати на себе зайвих ризиків, але був готовий до будь-яких випробувань, які могли статися на нашому шляху.

Що стосується мене, я думав про практичні речі. Гроші. Коні. Спорядження. Те, що було необхідне для виживання та продовження нашої подорожі. Від Генрі в мене залишилася лише невелика купка золотих монет, яких вистачило б на їжу та простий нічліг, але нам потрібні були коні, щоб прискорити подорож. Я почав міркувати, де можна дістати більше грошей, адже без них продовжувати мандрівку було б складно.

Наша подорож лише починалася, і я відчував, що попереду чекає ще багато випробувань.

Пройшовши зовсім невелику відстань, ми помітили, як ніч почала спускатися на наш шлях. Все навколо поступово змінювалося, і старий могутній ліс, здавалося, почав відкривати свої таємниці. Крізь густу крону дерев ледве пробивалися останні промені сонця, що заходило за горизонт, створюючи навколо нас атмосферу, ніби з іншого світу. Світло й темрява вели між собою безмовний бій, а кожна тінь під деревами здавалася глибшою, кожен промінь сонця — більш золотим і загадковим.

Ліс ожив. Його величезні дерева, що раніше здавалися звичайними, тепер видавалися нам живими свідками старих історій і загадок. Вітер ніби шепотів щось невловиме, а хрустіння гілок під ногами створювало відчуття, що ми не одні в цьому місці.