Poocysay - Еліссірія, Poocysay

Її слова прозвучали в тиші кімнати, як відлуння далекого минулого. Я оглянув своїх союзників, шукаючи відповіді в їхніх поглядах. Кейт дивилася на мене з легким сумом, а Пікасо, хоч і не показував цього явно, явно розумів, що тут приховано щось значно більше, ніж просто загублена пам'ять. Ми всі мовчки розуміли — у нас просто не було іншого виходу. Залишати її тут, у цьому місці, на невідомий строк було неможливо.

— Так, ми допоможемо тобі, — відповів я, спокійно, але рішуче.

Її очі на мить спалахнули світлом надії, а потім світ навколо нас ніби почав закручуватися в неймовірному танці. З кожним обертом кімната ставала все світлішою, і з'явилася легка, майже непомітна усмішка на її обличчі. Вона встала і піднялася до полиць, звідки дістала кілька книг. Простягнувши їх нам, вона сказала:

— Ці книги вам допоможуть. У них зібрані закляття, і з часом, вивчивши їх, ви не матимете проблем із магією.

Вона віддала мені мою книгу назад і, дивлячись на мене впевненим поглядом, додала:

— Я відчуваю, що далеко, на околиці лісу, є невеликий замок. Він стоїть, наповнений таємницями, і там знайдеться відповідь на те, як прочитати цю книгу.

Вона описала замок, що своїми високими шпилями тягнеться до неба, з готичними вежами, покритими мохом, з вузькими вікнами, через які ледве пробивається світло, і темними арками, що ніби приховують у собі безліч секретів. Високі чорні стіни, покриті тріщинами від часу, виглядали так, наче сам час тут зупинився.

— Там ви знайдете те, що шукаєте, — її слова прозвучали, як невідворотне пророцтво. — Там є знання, які можуть змінити все.

Вона піднялася і сказала, що скоро повернеться, а потім зникла, залишивши нас самих у цій таємничій кімнаті.

Після її зникнення я на мить замислився. Що це за місце? І хто вона насправді? Стільки запитань і так мало відповідей. Мої думки перебив Пікасо.

— Що ти думаєш про цей замок? — запитав він мене, уважно оглядаючи книги, які вона нам дала.

— Він здається небезпечним, але ми не можемо зупинитися тепер, коли так близько до розгадки, — відповів я, відчуваючи внутрішню боротьбу.

— Ти правий, але заклинання... — підключилася до розмови Кейт. — Чи ми зможемо їх вивчити? Це занадто ризиковано. Можливо, ця магія може нас знищити?

Я задумався. Можливо, це була пастка. Можливо, ми ліземо в невідомість, яка може нас поглинути, але як би там не було, ми не могли зупинитися.

Наші роздуми раптово перервала поява тієї самої дівчинки, яка непомітно з'явилася за нашими спинами. Поглянувши на неї, ми на мить не могли її впізнати. Вона буквально сяяла від зацікавленості та щастя, ніби вся її сутність просяяла внутрішнім світлом. Тепер, коли ми могли її роздивитися детальніше, вона вже не здавалася простою дитиною.

На вигляд їй було років дванадцять, невеликого зросту. Її яскраво-жовте волосся, що нагадувало золотисті нитки, було заплетене в дві масивні коси, які спадали аж до самої землі, майже ніби коріння дерева, що глибоко проникає в землю. На кінцях косичок красувалися дивні квіти — лотоси, які були настільки витончені, що здавалося, ніби вони живі. Пелюстки квітів переливалися багатьма відтінками блакитного та фіолетового, віддаючи слабке світіння.

Її зелені очі були настільки яскраві, що здавалося, ніби вони пронизували тебе наскрізь, бачачи не тільки тіло, а й душу. В них світилася не дитяча мудрість і цікавість, яка межувала з давніми таємницями, що перепліталися в цьому місці. 

Дівчинка була одягнена в елегантне червоне платтячко, яке спереду виглядало дуже простим, але водночас воно притягувало увагу незвичайними деталями. Низ сукні був прикрашений дивними символами, ніби хтось ретельно виписував стародавні знаки та руни, які повільно текли по тканині, немов живі. В самому центрі її плаття була вишита сова з книгою в лапах, яка виглядала настільки детальною, що здавалося, ніби ось-ось злетить із тканини. 

На ногах у дівчинки були темні туфельки, злегка потерті, але вони додавали їй якогось особливого шарму, ніби вона дійсно належала цьому стародавньому місцю.

Найдивовижнішою деталлю було те, що на спині сукні був великий виріз у формі дерева. Це дерево було сплетене з ледь видимих ниток, схожих на павутину. Його коріння піднімалося віднизу спини, переплітаючись в хитромудрий візерунок, а гілки тягнулися до плечей, розширюючись і розгалужуючись, немов огортаючи її з усіх боків. Це дерево ніби символізувало її зв'язок із давніми знаннями та природою.

Ми завмерли, спостерігаючи за нею, і кожен із нас відчув, що перед нами постала не просто дитина, а щось значно більше — символ того, що ховається в цих руїнах, давня душа, загублена у часі, і все ще шукаюча себе.

Вона, ніби граючись, почала змінювати атмосферу в залі, додаючи більше світла, роблячи все навколо більш затишним. Здавалось, що кожен її рух не просто змінював навколишнє середовище, а ніби створював нову реальність — теплішу, яскравішу. У повітрі витав легкий аромат свіжості, як після літнього дощу. Її рухи були плавними, ніби це була її гра, і водночас щось глибше — ритуал, відомий лише їй одній.

Нарешті, вона підійшла до нас і витягнула три перстні. Вони були незвичайні — здавалося, що всередині кожного з них живе якесь світло, яке пульсувало і переливалося всіма барвами, як магічна енергія, укладена в метал. Кожен перстень був прикрашений тонкими лініями та символами, подібними до тих, що ми бачили на стінах руїн. Вони мерехтіли в такт серцебиттю — ніби відгукуючись на саму присутність поруч.

"Це артефакти," — промовила вона своїм легким, майже грайливим голосом. "Вони дадуть вам змогу, за вашим бажанням, повернутись сюди з будь-якої кімнати чи навіть за дверей. Але будьте обережні, ці перстні можуть впускати лише вас. Якщо хтось інший спробує скористатися ними або потрапити сюди без вашої згоди..." Вона зупинилась на мить, поглянувши кожному з нас у вічі. "Я можу його знищити."

Це прозвучало так спокійно, що стало моторошно. Ніби вона казала щось буденне, як частину своєї природи. Слова були тихими, але твердо вписаними в її сутність. Ми відчули, що нею керує не злість, а проста необхідність.