Poocysay - Еліссірія, Poocysay

Пікасо стояв мовчки, але його кулаки стискались так, ніби він намагався втримати свої емоції під контролем. На його обличчі відображалась змішана реакція — полегшення і тривога. Він пройшов довгий шлях до цього моменту, і тепер, коли ворота перед ним розкрили свої таємниці, здавалося, що він на мить не знав, як йому реагувати.

— Це воно, — прошепотів я, більше до себе, ніж до інших.

Кейт нарешті вдихнула, обережно підійшовши ближче до мене. Її голос був тихим, але в ньому відчувалась рішучість.

— Що тепер? Ми зайдемо всередину?

— Звісно, — відповів я, намагаючись приховати свою нервозність. Моє серце розривалося між бажанням дізнатись істину і страхом перед тим, що може бути далі.

Пікасо лише кивнув і перший зробив крок до воріт. У мене всередині вибухнули емоції — азарт, страх, очікування. Але разом з тим щось холодне і невидиме сковувало мою душу, ніби цей крок був вирішальним, і за ним вже не буде шляху назад.

Ми затамували подих і зробили крок у темряву. Як тільки ступили на перший камінь всередині, по стінах почали з’являтися тремтливі вогники, освітлюючи нам шлях. Стіни прикрашали масивні колони, а в їхніх тінях ховались безліч пустуючих кімнат. Я пробігав поглядом по символах, що прикрашали їхні стіни — більшість була мені невідома, але серед них виділялися знайомі знаки книги та сувоїв, як ті, що були у моїй власній книзі.

Меблі в цих кімнатах, хоча й запилені століттями, вражали своєю майстерністю. Масивні дерев'яні крісла з неймовірним різьбленням здавалися невразливими до часу. У кожній лінії і кривій різьблення я відчував щось більше, ніж просто роботу ремісників. Кожен рух їхніх рук, кожен удар інструменту ніби оживав, передаючи щось від їхніх майстрів.

Ми тихо досліджували ці кімнати, а по спині пробігав холодок, ніби місце було просякнуте магією. У кожній кімнаті, в кожному куточку була якась таємниця, яку неможливо було осягнути на перший погляд. Книги в деяких кімнатах розсипались під дотиком, як сухий пісок, залишаючи лише спогади про колишні знання.

Тільки підібравшись до останньої кімнати, ми мимоволі переглянулися — в очах кожного з нас було напруження та водночас надія. Ця кімната могла або розкрити всі відповіді, або залишити нас ще більше заплутаними.

Я повільно взявся за ручку дверей і відчинив їх, намагаючись приглушити стукіт серця. Перед нами розкрилася картина величезної кімнати. Вона була наповнена дивовижною красою та таємничістю. Елегантні меблі стояли посередині, освітлені м'яким світлом, яке здавалось, випромінювалось із самої кімнати. На столику стояла стопка книг, а на кріслі, здавалося, сиділа фігура, яка дивилася вперед, заглиблена в якісь думки.

Полиці з книгами стояли рядами, але деякі книги парили в повітрі, наче й не потребували земних підпор. Ця сцена вражала своїм спокоєм, величчю та могутністю — вона дихала віками мудрості та знання. 

— Ну, заходьте вже, — тоном, який був одночасно тихим і чітким, мовив дитячий голос.

Ми гуртом зайшли в кімнату, і двері за нами тихо, але впевнено зачинилися. Дівчинка зосереджено подивилася на нас, а потім легким рухом руки запросила присісти. Ми не стали пручатися та, не роздумуючи, прийняли її запрошення. Меблі були напрочуд зручними — м'які, з різьбленням, яке говорило про майстрів своєї справи. Як тільки ми всі сіли, Кейт порушила тишу, запитавши:

— Що це за місце?

Дівчинка на мить задумалася, відклавши книгу, яку тримала в руках. В її погляді з'явилася тінь печалі, ніби вона спробувала зануритись у спогади, але не змогла їх дістати.

— Я вже не пам'ятаю, скільки часу я тут, — мовила вона, злегка нахиливши голову. — Але хто я і що це за місце, я не знаю. Колись знала, але все це давно згубилось.

Її обличчя відображало сум, який, здавалося, тягнувся з глибин тисячоліть. Пікасо, зацікавлений не менше за нас, запитав її про книги. Тоді на її обличчі промайнув легкий проблиск радості, і вона оживилася.

— У цих книгах зберігаються дивні заклинання та історії людей, — почала вона з ентузіазмом. — І що найцікавіше, ця історія постійно доповнюється з кожним днем.

Поки вона розповідала, я помітив, як кімната навколо нас ніби оживала. Зали почали змінюватися, демонструючи перед нами полиці, на яких акуратно стояли книги із заклинаннями, а потім — з історіями, що змінювались і переписувалися з кожним моментом. Проте були й інші частини — ті, що пустували, або виглядали зруйнованими, ніби хтось навмисно стер ці знання з пам'яті світу.

— Колись тут було більше, — продовжувала дівчинка, опускаючи погляд. — Але що сталося з цими книгами та знаннями, я не знаю. Проте я відчуваю, що відповідь знаходиться на захід звідси. Мене туди манить, але... я не можу покинути цю кімнату.

Її слова були пронизані сумом і безсиллям. Коли вона уважно оглянула мене, її очі затрималися, і я відчув, що вона намагається щось зрозуміти. Її голос здригнувся, коли вона сказала:

— Коли ви підійшли ближче, я відчула щось дуже знайоме. Це наче частинка того, що я колись добре знала. Саме через це я відкрила можливість для вас прийти сюди, в надії, що ви зможете розповісти мені, хто я...

Її слова лунали тихо, але вони розбивали тишу кімнати так, наче били у дзвін.

Я обережно запитав:

— Що це за річ, яку ти відчула?

Вона майже миттєво, спритним рухом руки, витягнула з моєї сумки книгу, ту саму, яку мені передав Генрі. Її очі блиснули цікавістю, а на губах з'явилася посмішка.

— Здається, ця книга колись належала мені, — промовила вона з легким трепетом.

Вона з явним захопленням піднесла книгу до себе, але з кожною сторінкою її настрій почав змінюватися. В очах відбивалася глибока печаль, коли вона зрозуміла, що те, що написано в книзі, їй зовсім не зрозуміти. Вона довго вдивлялася в неї, як у дзеркало, намагаючись вловити хоча б крихту спогадів, що могли б пояснити її минуле. Потім, повільно закривши книгу, вона підняла погляд на мене і тихо запитала:

— Ви допоможете мені згадати, хто я?