Poocysay - Еліссірія, Poocysay

— Хто ж залишив все це позаду? — прошепотів я сам до себе. 

Кейт і Пікасо рухались вперед, а я все ще стояв, вдивляючись у мармурові стіни, ніби намагаючись уявити їхнє минуле життя.

Я зробив кілька кроків уперед, продовжуючи оглядати архітектурні шедеври, що нависали над нами. Мармур був відшліфований до блиску, навіть попри століття занепаду. Колони, величні й міцні, виглядали як витвори мистецтва. Їхні поверхні були вкриті різьбленнями, які перепліталися у вигадливі візерунки — це були сцени з життя, битви й тріумфи. Деякі з цих візерунків я ледве міг розібрати, адже час і природа позбавили їх деталей, але залишки малюнків все одно створювали відчуття величі.

Арки між колонами були виконані з ідеально вирізаного каменю, їхні дуги зводилися над головами, зливаючись із блакитним небом. Колись вони, мабуть, тримали величезні двері або масивні вікна, крізь які пробивалося світло. На деяких стінах все ще виднілися залишки барельєфів, сцени з давнього минулого, де зображені боги або могутні герої. Їхні обличчя були частково стерті, але сама сутність їхніх постатей зберегла свою велич.

Мармурові сходи, що вели до зали, були широкими й могутніми, ступені носили на собі відбитки часу, а на їх поверхні виднілися тріщини, напевно від ваги століть. Але попри все це, кожен камінь був майстерно вирізаний, підігнаний до ідеалу — жодна деталь не була випадковою.

Навіть підлога під нашими ногами викликала захоплення: плити були вирізані з єдиного каменю, їхній візерунок складався в хитромудрі геометричні форми, які мали свої символи й сенс, прихований для мене.

— Це не просто архітектура, — промовив я. — Це витвір мистецтва, створений руками майстрів, які розуміли, що їхня робота переживе їх самих.

Навколо нас, попри розвалини, природа взяла своє — дерева проростали крізь тріщини в підлозі, а їхні корені впліталися у кам'яну тканину будівлі, ніби прагнучи стати її частиною. Ліани й мох покривали частину стін, але не знищували їхньої краси, а лише додавали відчуття давнини й величі цього місця.

Я йшов далі, не в змозі відірвати погляд від цієї загадкової краси, і відчував себе частиною чогось набагато більшого, ніж просто пригоди в пошуках скарбів.

Ми зупинилися перед масивними дверима, які виросли перед нами, як неприступна фортеця. Вони височіли над нами, немов гора, і їхня могутність була втілена в кожній деталі. Кожен візерунок, різьблення на дверях, відображав якусь частину забутої історії або культуру, про яку ми могли лише здогадуватись. Це не просто були двері — це був символ величі та неприступності. В самому центрі дверей знаходилась замочна скважина, але де знайти ключ, який підійде до неї, — було таємницею. Я вдивлявся у ці візерунки, але мої думки не давали відповіді.

Пікасо, виглядаючи стривоженим, почав нервово ходити з боку в бік, щось бурмочучи собі під ніс. Він уважно вивчав кожен сантиметр дверей, його очі постійно бігали по поверхні каменю, поки він шукав хоч якусь підказку. Його рухи здавалися хаотичними, але через кілька хвилин він зупинився, задумавшись, і мовив:

— Раніше їх тут не було. Я певен, що якась пелена приховувала їх. Щось змінилося...

Він показав нам декілька орієнтирів — каміння, яке виглядало пошкодженим часом і природою, і те, що раніше тут було, за його словами. Він натякав, що за цими дверима ховаються відповіді на наші питання, але тепер перед нами була головна загадка: як їх відкрити?

Моя думка мимоволі линула до тієї дивної книги, яку мені залишив Генрі. Чи могла вона якось бути ключем до цих дверей?

Ми з Кейт і Пікасо уважно обшуковували кожен сантиметр навколо велетенських дверей, намагаючись знайти хоча б найменшу підказку, але щоразу залишались ні з чим. Ніяких зачіпок, нічого, що могло б допомогти нам відкрити ці загадкові ворота. Після чергової невдачі я вирішив зробити крок у бік та відкрити ту книгу, яку отримав від Генрі. Сподіваючись, що вона може містити відповідь, я сів неподалік і почав уважно перелистувати сторінки. Символи та малюнки, написані в книзі, залишались для мене незрозумілими — ніби це була мова, якої я ніколи раніше не бачив.

У цей момент я почув, як Пікасо почав підзивати до себе. Відчуваючи легке хвилювання, я підійшов ближче. Кейт, наповнена сподіваннями, запитала:

— Невже ти щось знайшов?

Пікасо, не кажучи нічого зайвого, простягнув руку і показав нам камінець. Це був той самий камінець, який він колись отримав разом із книгою. Він світився дивним голубим світлом, і здавалося, що він намагався притягнутися до уламку статуї, що стояла неподалік. Камінь магнітно притягався до невеликої частини, яка виглядала, як залишок стародавнього артефакту.

Ми не стали зволікати — піднесли камінець ближче до статуї. Вона була величезною і виглядала стародавньою, її одна рука простягалася вперед, ніби щось просила. Коли уламок торкнувся частини руки статуї, сталося щось дивовижне. Книга, яку я тримав у руках, раптово вирвалась з моїх рук і, ніби під дією якоїсь магії, запарила в повітрі. Вона зависла в руках статуї, немов давно забуте підношення богам.

Ще мить — і земля під ногами почала здригатись. Від цих вібрацій затремтіли всі камені навколо, і ми почули, як велетенські ворота починають повільно відкриватися. Азарт і цікавість захопили нас, радість від того, що наші зусилля нарешті дали результат.

Коли ворота повністю відкрилися, книга беззвучно впала на землю, і я, підібравши її, знову поклав до сумки. Ми всі разом поглянули на темний прохід, що вів у глибини руїн. Секрети, які чекали нас за тими дверима, манили своєю таємничістю.

Нас охопило дивне відчуття — суміш тріумфу й глибокого передчуття. Серце билося швидше, а в голові шуміло від думок і припущень про те, що нас може чекати всередині. Моє тіло ніби затремтіло від адреналіну, і я побачив, як Кейт затамувала подих. Її очі блищали від захоплення, але в глибині виднілась нотка страху — занадто багато було загадок навколо цього місця, занадто багато невідомого.