Poocysay - Еліссірія, Poocysay

Кейт кивнула, вираз її обличчя був сумним і водночас рішучим:

— Так, це ми. Вільям, якби ми цього не зробили, ти міг би наробити ще більше лиха. Ми не змогли б довідатися нічого, якщо б ти продовжив у тому стані.

Її слова відлунювали в мені, залишаючи після себе гірке відчуття невідомості. Я зрозумів, що моя лють не лише загрожувала ворогам, але й тим, хто був поруч зі мною.

— Розв'яжіть мене, — попросив я, намагаючись бути спокійним, хоча всередині мене все ще вирувала тривога. — Обіцяю, що такого більше не повториться.

Кейт і Пікасо обмінялися поглядами, але без зайвих слів Кейт обережно підійшла й розрізала мотузки на моїх руках і ногах. Вільність рухів повернула мені відчуття контролю, але водночас я усвідомив, що тепер кожна моя дія буде під їхнім наглядом.

— Отже, які наші плани? — запитав я, потираючи зап'ястки. — І що ти, Пікасо, знаєш про це місце? Чому я цього не запитав раніше? Можливо, я був одурманений думками про скарби...

Пікасо задумливо підняв голову і, не відводячи очей від мене, відповів:

— Можливо, й був. Це місце манить усіх, хто хоч трохи жадає влади або багатства. Я сам колись відчував цю спокусу, але тепер знаю, що тут є щось більше. Ці руїни приховують не лише скарби. Тут, під землею, заховані стародавні знання, магія, яка забута всіма. Але вона не відпускає тих, хто потрапляє під її вплив.

Його слова змусили мене ще більше задуматися. Я не міг точно сказати, що було зі мною — можливо, ця магія, це місце, усе це справді вплинуло на мене. Можливо, саме це змушувало мене втрачати контроль.

Я запевняв себе ще більше, що це все магія. Я все ще той самий Вільям, що був раніше, і моя людяність нікуди не зникла. Проте ці думки не приносили спокою. Щоразу, коли я пригадував свою останню лють, мене охоплював сумнів.

Мої роздуми перервала Кейт.

— Вільям, Пікасо, чи справді тут є щось важливе? І як ти взагалі сюди потрапив? — запитала вона, з легким тремтінням у голосі.

Пікасо, не вагаючись, почав свою розповідь:

— Колись давно я отримав подарунок від хорошого друга — карту, книгу та маленький камінець, замотаний у стару хустину. У книзі була історія цього місця. Давним-давно тут був один із архівів, де зберігалися стародавні закляття і скарби, які вже ніхто не пам'ятає. Цей камінь — ключ. Він дає змогу обійти невидимий бар'єр, що оточує це місце. Без нього ніхто не зміг би знайти вхід, не кажучи вже про те, щоб потрапити всередину.

Він важко зітхнув, і його очі засвітилися болем минулих років:

— Провівши тут багато часу, я так і не знайшов того, що шукав. Можливо, цей архів зруйнували ще до мого прибуття, або ж він захований набагато глибше, ніж ми можемо собі уявити.

Після невеликої паузи ми почали неспішно збиратись, обговорюючи можливість подальших пошуків. Кейт твердо наполягала, що не варто залишати це місце, що ми маємо спробувати знайти те, що приховують ці руїни. Пікасо, хоча і виглядав невпевненим, знизав плечима та сказав, що навіть не знає, з чого почати. Він провів тут чимало часу, але всі його спроби виявилися марними.

Мене раптом вразив спогад про старосту, який коверяв біля велетенських дверей, коли я бачив його востаннє. Щось у його рухах здавалося мені тоді дивним, ніби він знав більше, ніж говорив.

— Я бачив, як староста намагався відкрити величезні двері, — сказав я, звертаючись до Кейт і Пікасо. — Можливо, це і є ключ до всього. 

Кейт подивилася на мене з інтересом, а Пікасо замислено почухав підборіддя.

— І ти кажеш, що він там щось робив? — запитав Пікасо, підозріло зиркнувши на мене. — Я не бачив цих дверей раніше. Може, саме вони ведуть до чогось важливого.

— Староста виглядав так, ніби знав щось, чого не казав, — відповів я. — Але тепер він у нас, і ми можемо розпитати його. 

Кейт кивнула, а її обличчя набуло рішучого вигляду. Було зрозуміло, що вона готова продовжувати.

Ми кілька разів намагалися розбудити старосту. Спочатку м'яко, потім трохи настирливіше, але безрезультатно — він залишався без свідомості. Його груди ледь здіймалися від важкого дихання, обличчя виглядало блідим. Вирішили не витрачати час і самостійно дослідити ті двері, які мене так зацікавили.

— Немає сенсу чекати, — сказав я, підводячись. — Давайте самі перевіримо, що там.

Кейт підвелася слідом за мною, в її очах загорівся інтерес. Пікасо залишався на місці ще кілька секунд, ніби роздумуючи, але зрештою теж піднявся.

— Якщо є якийсь ключ, то ми повинні його знайти, — сказав Пікасо, зітхнувши. — Староста, схоже, нам уже не допоможе. 

Ми зібрали речі й, залишивши старосту в його безпам'ятному стані, вийшли з будинку. Свіже повітря заполонило легені, але мене більше вразило те, що я побачив перед собою — руїни, які раніше лише частково потрапляли у поле мого зору, тепер постали переді мною у всій своїй величі. Величезні колони, складені з білого мармуру, тягнулися до неба, їхні верхівки здавалося б торкалися самих хмар. Мраморні стіни, що були напівзруйновані, відбивали сонячне світло так, ніби вони досі жили своїм давнім життям.

Ці руїни, ці кам'яні споруди не могли бути просто залишками цивілізації — вони несли в собі щось більше, щось сакральне. Я замислився, хто ж тут раніше жив? Які традиції, звичаї і вірування панували серед цих стін? Колись, можливо, тут лунали веселі голоси, люди збиралися разом, а зараз залишилася лише глибока тиша.

Ці руїни бачили набагато більше, ніж я міг уявити. Вони бачили радість, горе, боротьбу і, мабуть, навіть останні дні тих, хто покинув це місце. Що могло змусити цих людей зникнути? Війна, хвороба, або, можливо, щось інше — щось, чого я навіть не можу осягнути?

Мене охопила дивна суміш захоплення й тривоги. Я був малесенькою частиною цього світу, а ці руїни були свідками віків, вони мовчки спостерігали за мною. Моє серце стислося, коли я розумів, що цей місце несе в собі набагато більше таємниць, ніж можна уявити. І ми тут, сповнені рішучості йти далі, хоча самі навіть не знали, що нас очікує.