Poocysay - Еліссірія, Poocysay

Я ринувся в руїни, і єдине, що мене цікавило, — це помста. Перед очима ніби пелена крові, кожен рух здавався керованим лише одним прагненням — знищити ворога. Зупинився майже в центрі руїн, де почув приглушені голоси з боку. Не вагаючись, я швидко рушив туди, мов тінь, і, побачивши спину одного з капюшонів, тихо підкрався. Одним різким і вправним рухом відсік йому голову, не даючи навіть зрозуміти, що сталося. Одна мить — і запах крові, злегка металевий привкус, проник у повітря. Мене ніби щось зойкнуло всередині, але водночас незрозуміле відчуття задоволення пригнічувало це, додаючи ще більше сил і люті.

Я спробував зібрати себе докупи, але лють вже опанувала моїм тілом, керуючи кожним рухом. Я побіг далі в пошуках решти і незабаром знайшов старця з ще одним капюшоном. Старець уважно вдивлявся в книгу, а його підручний щось ретельно готував. Я знову тихо підійшов і одним швидким рухом відсік старцеві руку, а наступним — ногу. Поки він встиг зрозуміти, що сталося, я вонзав меч у серце його спільника, відчуваючи пульсацію його серця, опір м’язів та сухожиль. Моє тіло наповнила незрозуміла насолода від відчуття смертельного удару.

Я хотів щось запитати у старця, але лють, яка захопила мене, не дозволила стриматись — я почав наносити удари знову і знову. Кожен рух меча пробивав його тіло, занурювався в груди, залишаючи глибокі рани, поки моя лють трохи не стихла. Відкинувши його понівечене тіло, я знав — залишився ще один.

Піднявши свою книгу з підлоги, я рушив далі. Староста стояв біля масивних дверей, ковиряючи замок. Я підійшов до нього тихо, розраховуючи момент, коли зможу зробити ривок і нанести удар. Але раптом перед очима все потемніло, і я відчув сильний удар в потилицю. Світ навколо почав тьмяніти, і я поступово втрачав свідомість, не розуміючи, що сталося.

Будучи безтями, я занурився в глибину власних думок. Чому я їх вбив? Чи справді не було іншого виходу? Щось темне, незрозуміле пробудилося в мені. Кожен удар був відгуком не лише люті, а ще й задоволенням — незбагненної, страшної насолоди, якої я раніше не відчував. Але звідки це? Невже моя власна природа змінюється?

Що зі мною стало? Моя вампірська сутність, про яку я дізнався не так давно, ніби заточена в глибині мене, почала пробуджуватися. Кров на моїх руках... Чи це вона дає мені це незрозуміле задоволення? Тепер, коли все відбувається так швидко, я навіть не знаю, де закінчуюсь я — людина, якою я був колись — і де починається щось темніше. Можливо, це моя вампірська натура по троху показує свої клики, захоплює мій розум і змушує жадати більше. 

Мене лякає, що я втрачаю контроль. Невже настане час, коли я більше не зможу опиратися? Чи стану я тим, хто накидається на своїх союзників, хто вцепиться в їхні шиї задля задоволення, від якого я не зможу втриматись? Мені важко думати про це, але цей страх засів у моїй душі, як тінь, що ніколи не залишає мене. Я ж прагнув захистити своїх товаришів, та чи не стану я для них загрозою? 

Лють, що вирувала в мені під час бою, була настільки сліпучою, що затуманила розум. Я більше не міг відрізнити себе від тієї темної сутності, що засіла всередині. Невже, прагнучи захисту, я втратив свою людяність і перетворююсь на чудовисько, яке тільки жадає крові?

Мої думки розсіялись, коли я почув голоси. Спершу нерозбірливі, вони поступово ставали все виразнішими. Я прислухався і впізнав голоси Кейт і Пікасо. Кейт переймалася, її голос був сповнений тривоги.

– "Ти бачив, як він змінився, Пікасо?" – її голос тремтів. – "Вільям вже не той. Він стає холоднішим, і мене це лякає."

Пікасо мовчав, важко зітхнув, обмірковуючи почуте.

– "Люди змінюються під тиском обставин," – відповів він нарешті, тихо, але твердо. – "Але що саме його змінило, не можу сказати."

Кейт не зупинялась:

– "Я бачила, як він безжально вбивав тих людей... І... щось в ньому змінилося, не так, як у всіх. Щось в його очах... ніби він більше не відчуває болю чи жалю."

– "Можливо, це частина його природи," – додав Пікасо. – "Ми всі носимо в собі тіні, які можуть колись прокинутися."

Я намагався ворухнутися, і світло сонця раптом частково осліпило мене. Мені знадобилось кілька хвилин, щоб прийти до тями і оглянутись. Навколо мене був величний мраморний будинок, який час зруйнував і який природа повільно, але впевнено забирала назад собі. Через стіни й стелю проростало дерево, коріння якого зруйнувало колись міцний камінь, ніби нагадуючи, що природа завжди перемагає. Її міць не можна зупинити – вона завжди знаходить шлях.

Могутній дуб, що проростав крізь мраморну підлогу, вражав своєю силою. Товсте, старе коріння проникало глибоко у тріщини каменю, і вся будівля ніби поступилася перед його незламною силою. Гілки тягнулися догори, пробиваючи стелю і витягаючись до сонця. Листя шелестіло на легкому вітрі, що проникало крізь пробоїни в стінах, створюючи атмосферу тихого, але невпинного тріумфу природи.

Я перевів погляд на Кейт, яка сиділа поряд, з обережністю спостерігаючи за мною, і на Пікасо, що мовчки сидів поруч, обдумуючи щось своє. Проте мою увагу привернула дивна постать, що лежала зв’язана неподалік. Придивившись, я зрозумів, що це староста. Він був без свідомості, але його вигляд не викликав жодних емоцій.

Кейт наважилась заговорити, її голос був обережним, сповненим турботи:

— Вільям, ти в порядку?

Я повільно усвідомив, що руки та ноги у мене зв’язані. Незважаючи на це, я відповів спокійно:

— Так, усе добре.

Тиша, яка настала, тривала недовго, бо Пікасо, який весь цей час мовчав, вирішив теж долучитися до розмови:

— І що тебе так розлютило, хлопче?

Я на мить задумався. Відповіді не було. Я сам не розумів, що саме мене так вивело з себе. Сила, яка прокинулася в мені під час битви, лють, що заслонила розум — усе це залишилося для мене загадкою. Повертаючись у свої спогади, я все ще не міг збагнути, чому саме я втратив контроль.

— Ви це… ви огріли мене чимось? Я ж наче свідомість втратив, — запитав я, намагаючись відвести розмову від свого гніву.