Rada Lia - Це сталося в Парижі, Rada Lia

Розділ 10

— Що ти сказала? — прохрипів Тимофій. — Ах ти ж курво. Сама зрадила й тепер кидаєш?

— Я не зраджувала тебе.

— Тебе пів ночі не було. А потім ти вилізла з машини іншого мужика, і я маю повірити, що ти нічого там не робила? Ти невдячне стерво, яке сиділо на моїй шиї чотири роки. Їй же, бач, малювати треба! Захотілося паризького життя? Гламуру? Подивлюся на тебе, коли ти йому набриднеш. Тут таких як ти — обірванок з довгими ногами та великими мріями про красиве життя, знаєш скільки? — він злобно сплюнув й попрямував до будинку. — Не хвилюйся. Зранку поїду. Тільки речі зберу.

Данило кинувся за ним, однак Соля його стримала. Вона обхопила чоловіка руками за талію:

— Хай йде, будь ласка. 

За мить на вулицю вискочили перелякані Марія й Лада.

— Я знала, що той придурок щось утне, — вибухнула Лада. — Я ж казала, що йому не можна давати цю адресу.

Марія з-під лоба поглянула на Соломію й схопила її за руку:

— Ти йдеш зі мною.

— Маш, вона не винна, не дорікай Солі.

Жінка мовчки потягнула дівчину за собою до літнього будиночка.

— Видно, я не все тобі розповіла минулого разу, — промовила, коли нарешті вони опинилися всередині. — І судячи з настрою Дані, ти тут надовго. Тож чим раніше я тобі все розкажу, тим краще.

— Що розкажеш? — Соля перелякано округлила очі й присіла на диван.

— Те, що я не гламурна дамочка, яка все життя бігала по коханцях і от нарешті в сорок п'ять знайшла собі чоловіка. — Вона запахнула сильніше халат й потягнулася до шафки. За мить дістала пляшку червоного вина. — Перед тобою вдова й домогосподарка, яка понад п'ятнадцять років провела от з таким тираном, як цей твій Тимофій.

Соля недовірливо поглянула на неї. Жінка перед нею була останньою, кого б вона назвала нещасною домогосподаркою. Чого варті лише її відкриті сукні, стрункі ноги й любов до широкополих капелюхів.

— Не дивись так на мене, — вона налила вина у два келихи. — Я колись була така ж дурепа, як ти. Закохалася по вуха в одного хлопця. Спочатку були компліменти, квіти. А потім поступово — “ти б скинула п'ять кіло, бо друге підборіддя вже з'явилося”, “не вдягай такі тісні сукні, ти ж не проститутка”. Спочатку просто казав, що борщ несмачний. А потім навіть не добирав слів — «твій борщ схожий на помиї». Мене подруги питали, як я це допустила. А я просто не помітила. Не з помиїв почалося наше знайомство, як і спільне життя. Потроху грубість і неповага заповнили весь простір навколо. А я все пам'ятала мого Ромчика, якого зустріла у двадцять. — Марія кількома ковтками осушила келих. — Я навіть не розуміла, наскільки була нещасною. Позбавилася майже всіх подруг, бо вони погано говорили про Рому. — Жінка долила собі ще вина. Й простягнула келих Соломії. — Бери пий та уважно слухай, бо вчитися треба на чужих помилках, а не на своїх. — Одного прекрасного дня, і не осуджуй мене за це слово “прекрасного”, коли мені було сорок років, мій чоловік помер. Раптово, швидко і неочікувано. Саме тоді, коли я пішла купувати на базарі овочі, щоб зварити йому супчик. Він напередодні випив гарно з друзями й валявся у ліжку з похміллям. Коли я повернулася, він вже був мертвим. Його серце не витримало постійних гулянок.

Соля принишкла на дивані, з цікавістю очікуючи продовження історії. Жінка  тим часом налила собі третій келих.

— Я зазвичай не п’ю, але спогади такі, що без винця тут не впоратися. Так от. Я спочатку плакала, ридала, місяць з дому не виходила, їсти перестала. А потім помітила, що жити стало легше. Що мене перестали принижувати. І супчики нікому готувати не треба. І критику у свою сторону цілодобово слухати. Що вільні гроші можна витратити на подорож чи на гарну сукню, а не на ремонт його авто чи алкоголь. Я взялася за себе й за рік стала лялечкою. Ще три роки просто відпочивала — їздила по світу, навчалася, завела багато корисних знайомств, читала книги. І лиш потім я зустріла мого Жанчика. І то довго не хотіла з ним серйозних відносин. Та він полонив мене своїм коханням, — жінка щасливо посміхнулася.

Соля мовчала, попиваючи вино з келиха.

— Я тобі це все розповіла ось до чого, — повернулася до розмови Марія. — Таких Тимофіїв у житті до хріна і трішки. Всі вони існують доки ти дозволяєш їм паразитувати на твоїй шиї й свідомості. Там немає за ким страждати.

— А я і не страждаю.

— От і добре, бо якщо образиш мого брата, то тобі кінець. — Жінка посміхнулася, але погляд її залишився холодним. — Він вся рідня, яка в мене є. Добрий, романтичний хлопець. Якщо не дурна, то носитиме тебе на руках все життя. Але якщо будеш бігати від нього до Тимофія, то збирай речі й зникай просто зараз. 

— Я не збираюся бігати до Тимофія, — прошепотіла Соля. Раптом до неї дійшло, що вони не говорили ні про що серйозне з Данилом і вона поняття не має як буде жити, якщо залишиться тут. І чи його пропозиція залишитися досі має силу.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍