Вівєн Хансен - Вибір породжує наслідки: Роздоріжжя, Вівєн Хансен

Лише декілька з натовпу дивилися не на паніку, а просто на димові скупчення. Коли одне з них наблизилося до хлопця, він напружився та вишкірився, на голові показалися кошачі вуха. То лише ми це бачимо? 

Дим погойдався перед перевертнем кілька секунд, а після прийняв іншу, більшу форму. Я лише й встигла помітити, як темно-сірі язички сформувалися в масивну кігтясту лапу. Вона різко опустилася. Голова хлопця впала окремо від його тіла.

Жах охопив мене не менше, ніж той, який пройшовся натовпом. Ось тепер люди побачили створіння, схоже одночасно на людину та лева, але в кілька разів більше за звичайного.

Я почала задкувати все більше, поки не змусила себе нарешті побігти від краю. Окрім гулу від реву створіння та криків людей внизу, вже ближче чувся розкотистий сміх, після якого щось врізалося в будівлю та збило мене з ніг. Власний голос у голові ще дужче кричав тікати, забиратися з даху, поки це все не скинуло мене вниз.

– Саймоне, ти мене чуєш? – я потягнулася до навушника, у відповідь звідти лунали лише обривки звуків, серед яких все ж пізнала уривки його голосу. – Не йди за мною, йди вниз! І не показуй, що ти перевертень, чуєш?!

Не знаю, чи чув він мене повністю, чи лише уривками, але спробувала донести це йому, а після знайти спосіб спуститися в Підпілля, не вбившись.

Новий поштовх зрушив будівлю, і варіант йти через середину відпав сам собою. Тоді між будівлями.

Ноги самі понесли мене до пожежних сходів. Новий сміх пролунав перед новим вибухом, хвиля якого знову ледь не збила мене.

Що це за сміх? Чий він? Ні, варто подумати про це вже в безпечному місці.

Схопившись за огорожу, я зібралася перестрибнути, але рух поруч привернув увагу. Сірий, ледь помітний дим кружляв на одному місці, поступово формуючи фігуру. Білі бездонні очі з’явилися першими. Далі – хижа посмішка, ікла обіцяли порізати лише своїм видом. Щось схоже на людину та тварину, але все ще незрозумілої форми, вчепилося кігтями в огорожу.

В пам’яті одразу пролетів спогад, як такі ж кігті тільки що обезглавили перевертня. Я одразу ж притисла вуха до голови, коли вже знайомий сміх проник в мою душу, захолодивши її.

– Homunculus! Homunculus! – потвора знову зареготала, дивлячись просто на мене. – Esurire volo! Anima recens!

 Тіло заціпеніло від страху. Він прийняв мене за людину? Що це за мова? Сумнівів про те, що це Дух, з кожною секундою було все менше. Як і думок про порятунок.

Дух вже збирався накинутися, але варто було білим очам зупинитися трохи вище, він замовк. А після знову зареготав, його «тіло» затремтіло в конвульсіях, і я нарешті змусила себе швидко відступити від нього далі.

– Putredo! Non licet edere… – пауза, після чого – нова хвиля реготу. – Interficere. Destrui!

«Знищити»? Щоб тебе чорти побрали!

Начхати куди, потрібно втекти від цього Духа швидше, ніж він перестане реготати, мов скажений. 

Побігши до дверей з даху, я ще чула позаду себе сміх, подумки рахувала, скільки є часу. Схопилася за ручку та потягнула, але пізно зрозуміла, що вже тихо. Щось врізалося у двері, захлопнувши їх та відігнавши мене від них. Я озирнулася, тепер зрозумівши, що змушувало будівлю дрижати – сили Панцироносців.

Дим колихнувся, що підказало траєкторію удару, тому вчасно ухилилася від невидимої площини, що пронеслася повз. Хотіла втекти ліворуч, але Дух знову атакував, потім відрізав шлях ще й праворуч. Грався як кіт з мишею. І постійно повторював це кляте «putredo», значення якого мене зараз не хвилювало.

Серце калатало в грудях, думки металися між можливостями втекти та як не бути прибитою, мов муха. Цей Дух, здавалося, був у захваті від зустрічі з перевертнем, хоча й кричав про вбивство. Невже випробовує? Ну що ж…

Під час ухилу від нової атаки я скористалася моментом та проклала шлях до його розуму. Вплив з легкістю пробивається до цілі, і я можу виграти собі час. Я вже подумала про те, яким чином зіб'ю з пантелику цього Духа та втечу, але раптом наткнулася на перешкоду. А потім знову і знову. З якої б сторони не била по ній, проходу до розуму не було.

– Ні…

– Vulpicula putrida! – Дух знову зареготав, помітивши мою невдачу. – Destrui! Destrui!

Нова атака полетіла в мій бік, знову відганяючи від дверей. Вплив не працює на нього. Чому? Ніхто, крім Фелета, не мав такої перешкоди; я думала, що тільки Лиси мають таку особливість. Але ж це Дух, у них може бути інакше. Трясця.

Я ухилялася, поки не відчула, як під п’яткою зникла опора. Озирнувшись, побачила, що стою на краю будівлі. Він хоче мене скинути. Це видно по тому, як розширилася його посмішка, а дим похитнувся з обох сторін.

– Vale! – він весело протягнув.

– Я тебе запам’ятала, тварюка, – прошипіла я у відповідь.

До того, як перехресна атака дісталася до мене, я стрибнула вниз.

Викинувши руку вгору, активувала спусковий механізм наручнів; гак вистрілив та пробив одне з вікон. Уламки скла посипалися на голову, а коли мотузка повністю розкрутилася, мене смикнуло та понесло вперед. Удар від розгону був достатньо сильним, щоб розбити ногами скло поверхом нижче та влетіти в кімнату. Новий удар по будівлі завадив вдало приземлитися. Здається, я притисла собою декілька уламків.