Вівєн Хансен - Вибір породжує наслідки: Роздоріжжя, Вівєн Хансен

Як і на вулиці, тут була не менша паніка. Люди навіть не зупинилися поглянути, що залетіло всередину. На силу підвівшись, я закрила чотири зубчики гака, коли мотузка знову намоталася в наруч.

Від рідких, але сильних поштовхів усе всередині здригалося та падало. В цьому офісі були одиниці речей, що вціліли. Озирнувшись на розбите вікно, я прислухалася до шуму зовні, а потім виглянула вниз. Сьомий поверх, просто так на землю не вистрибнути. Хіба що знову спуститися, зачепившись за віконну раму.

Звук знайомого реготу відсмикнув мене від вікна, я притислася до стіни, наче могла з нею злитися. Ця потвора бігала десь поруч і могла знову за мене взятися, але вже не так люб’язно. Моє дихання коротке та часте, але, зробивши глибокий вдих, змогла хоч трохи заспокоїти його та серцебиття.

Знову тиша. Не може різка тиша свідчити про щось хороше. В повітрі по той бік стіни відчувся свист.

Зірвавшись до першого ліпшого столу, ледь встигла перекинути його та сховатися за ним, коли щось знесло стіну. Уламки врізалися в стіл настільки сильно, що його штовхнуло на мене і відкотило з ним назад.

– Vulpicula putrida! Vulpicula putrida!

– Tace!

Супер, тепер їх двоє…

Я не наважувалася визирнути чи навіть поворухнутися, так і сидячи на підлозі за столом. Від удару на ньому виднілася тріщина трохи збоку. Увагу привернув вихід неподалік, який вів у коридори будівлі. Може, ще є шанс прослизнути туди та вистрибнути з вікна на тому боці. З Впливом це зробити легко, але на Духів це не працює. Трясця!

– Вилізай, vulpes, – інший Дух знову заговорив, вібрація його низького тону пройшла по всьому тілу, він наближався до моєї схованки з кожним словом. – Тобі ж краще, якщо ми викинемо тебе або розчавимо, аніж тебе знайде хтось сильніший.

Вони знають нашу мову? І хто може бути сильнішим за них?

Один зі столів піднявся у повітря та полетів у стіну, розбившись на друзки. А з іншого боку вже декілька столів притисло в інший кінець кімнати. Тільки не Крилатий… Якщо хочу тікати, вони мене побачать, а проти цих двох сил мені нікуди не дітися без Впливу.

Думай, Айро, думай. Як втекти, щоб вони не побачили?

Новий гуркіт розбитих поруч речей заглушив думки. Вже не було шляхів, які б закрили мене від Духів.

– Саймоне, не йди сюди, – скориставшись шумом від нового удару, я увімкнула навушник. – Не шукай мене, тікай вниз.

Щось зашурхотіло разом з іншим звуком, схожим на скреготіння кігтів по стіні. Краєм ока помітила, як темна фігура хаотично рухається стелею. Разом із тим на тій стороні лінії посеред шипіння чула нерозбірливі уривки слів.

– Я кохаю тебе, – мій голос дрижав не менше за тіло.

– Vulpicula putrida!

Щось підняло мене вгору, смикнувши так, що повітря вибило з легень. Спробувала звільнитися, смикаючись в невидимих лапах, але марно. Дух Панцироносець реготав та метався просто наді мною, клацаючи зубами, що от-от вкусить. Інший же Дух, який тримав мене своєю силою, мовчав та вивчав мене. Його «тіло» було більшим, але позбавлене чіткої форми, а очі значно біліші, пусті, що незрозуміло, куди саме він дивиться.

– Тіло людини, а риси та енергія як у Духа, – він задумливо розтягував слова, розвертаючи моє тіло в повітрі, мов ляльку, поки капюшон не злетів. – Слабенька сила відчувається, але ти – гниль, як й інші. Навіть не поживитися.

– Що вам треба? – я прохрипіла, коли невидима рука стисла ще й моє горло.

– Прибрати з наших земель таку гниль, як ви та люди.

– Destrui! Destrui!

– Вам не місце серед Духів, – продовжив Крилатий, – отже, вас треба перебити.

– Ми проти людей, – я ледь видавила з себе ці слова, кінчики пальців ніг та рук вже німіли.

– І проти нас. Гниль двох світів, невдале породження зрадників.

– Putredo! Putredo!

Я не відповіла, бо вже просто не могла. В очах темнішало, кисню не вистачало, а тіло продовжувало намагатися вирватися з рук смерті. Не хочу вмирати. Не так. Не зараз. Не в їхніх руках.

Ще раз спробувала використати Вплив. Відчула два розуми, потягнулася до них, але знову перешкода. Мої удари були скоріше жбурлянням гороху об бетонну стіну. Поки один Дух реготав, інший трішки послабив хватку, й до мене дійшли його слова:

– Сміливо. Але надто слабко.

В наступні секунди тіло кілька разів прорізав біль. Наче тисячі прострілів в різних місцях. Спина, руки, ноги – все боліло, але не було сил зрозуміти, через що.

Лише в один момент змогла побачити, як влітаю в якусь вазу. Уламок розрізав вилицю. Знову опинилася в повітрі. Знову кинули в протилежний бік. Жбурляли, наче м’ячик. Скільки? Не знаю. В голові стояв лише противний сміх, то тихіше, то гучніше, поки зовсім не зник.

Прохолода підказала, що мене жбурнули на вулицю. Вільне падіння відчувалося довго, ніби вічність. Вирішили, що цього досить? Схоже, що так.

Біль в плечі прорізався крізь свідомість, а після ще одного короткого польоту – в іншому.