Вівєн Хансен - Вибір породжує наслідки: Роздоріжжя, Вівєн Хансен

Розділ 7

Пошук стійкої опори з вільним краєм був тією ще задачею не те що на день, а на тиждень. Можна було б обмежитися турніками, але вони занизькі для падіння, і максимум, для чого ми їх використали, – це перевірити, чи може гак та мотузка витримати нашу вагу, і чи здатне зворотне натягування підняти нас. Хтось навіть встиг повисіти догори ногами, гойдаючись, мов павучки.

– До цього моменту я й не думав, що у нас мало місця.

– Тоді варто знайти потрібне місце десь тут.

Саймон поглянув на мене, так і сидячи на одному зі сходинкових майданчиків, поки я висіла трохи вище, зачепившись за край будівлі гаком. 

Ми вже кілька годин випробували техніку в більш реальних умовах у місті, хоча холодний вітер і штовхав повернутися у нашу теплу кімнату. 

Спочатку ми виконували постріли зі сходів вгору, потім зачіпалися гаком за край будівлі чи перила, спускалися й підіймалися, а тепер спробували цілитися зі стрибка. Це було складніше, ніж здавалося, і Саймон вже не раз ловив мене, коли я промахувалася. Інколи було відчуття, що у мене от-от зіскочить плечовий суглоб.

– Проблема лише в тому, щоб забезпечити м’яке падіння.

– Для себе ти якось про це не дуже й думаєш, – зауважив він.

– Ти ж мене спіймаєш? – посміхнулася я.

– Звісно.

– А от я тебе – навряд. Дівчат все ж ловити простіше, ніж хлопців. Тому потрібно знайти місце, де ти та інші зможете безпечно падати.

Навіть якщо обличчя Саймона було майже повністю закрите, я відчула його задумливість. Ми не могли ризикувати іншими, проводячи тренування так, як робимо зараз самі. Але нам потрібно навчитися це робити тим чи іншим способом, просто найдоступніший ми все ще вперто ігнорували.

– Ще є час подумати, – через деякий час мовив Саймон та встав з перил, так що я змогла встати на них.

Тепло від його долоні на моїй талії пройшло крізь одяг, коли Саймон притягнув мене ближче, а іншою рукою відкрив наші маски. Я б запротестувала, коли він опустив руку нижче до стегна, але бажання поцілувати його було більшим. Тиша та усамітнення в провулку дозволяли не думати про те, як відверто ми торкаємося одне одного, а від поширення тепла по тілу не була важлива й прохолода пізньої осені.

– Йдеш? – я розірвала поцілунок, не втримавши трохи ображеного тону. – Мисливцям останнім часом не до нас, полювань куди менше…

– Краще бути певними, – тепло його дихання торкалося моїх губ у контрасті з металом маски на щоці. – Заберу графіки, спитаюся, що в них там, і повернуся. А ти обіцяєш не стрибати, поки мене немає.

Я задумливо гмикнула, не зводячи погляду з карих очей. Звісно, я не збиралася цього робити. Не тільки тому, що Саймон попросив – навіть якщо це не було проханням. Тіло вже боліло, і хотілося відпочити, бажано з ним поруч, але інформація нам дійсно потрібна.

Дочекавшись, поки Саймон спустився, я зітхнула та піднялася на дах, знову сховавшись за маскою та під капюшоном. Вітер тут дув сильніше, від чого я відчула холодок на шкірі, і це при тому, що була щільно одягнена. Хоч вже й був полудень, але сонце сховалося за сірими хмарами. Ненавиджу таку погоду, одразу згадуються часи, коли доводилося шукати теплий одяг, аби пережити зиму в мерзлому бункері під Алькор.

Голос в голові казав спуститися в Підпілля, але хотілося піти туди вже разом із Саймоном. Я міряла повільними кроками дах, безцільно ходила туди-сюди, аби тільки не мерзнути та не сидіти без діла. Інколи просто стріляла гаком поперед себе чи прислухалася до гомону людей та транспорту внизу. Типовий будній день в обідню годину – суцільний шум.

Схрестивши ноги, вмостилася біля краю будівлі та підперла щоку долонею, поки спостерігала за хаотичним, але одночасно закономірним потоком натовпу. 

На відміну від літнього різнобарв’я, тепер більшість носила коричневі, сірі й, звісно ж, чорні кольори, закрившись від холоду скорої зими під своїми пальтами та куртками. Ніщо не чіпляло увагу в цій одноманітності. Хіба що поодинокі постаті або групки підлітків, які все ж виділялися чи то скупченням, чи то яскравим одягом.

Краєм ока спіймала щось маленьке та швидке, але перевівши погляд, нічого не помітила. Можливо, чиясь тваринка або хтось проїхав самокатом чи ще чимось таким. А потім знову цей рух, швидкий та розмитий. Навіть коли й тепер не побачила, що це було, закралися певні сумніви. Це було схоже на порив вітру. Ні, диму.

Мої вуха смикнулися раніше, ніж я зрозуміла, чому. Одна група підлітків, які до цього були жвавими та голосними, тепер ледь пересувалися, наче от-от заснуть, поки один з них зойкнув, мало не впавши. Поруч з ними якийсь дебелий чоловік також зупинився біля лавки, важко опираючись на її спинку. Стурбований тон тих, хто сповільнювався посеред дороги, доносився до мене все частіше й частіше.

Що це з ними? В них наче хтось за раз висмоктав всі сили. Висмоктав всі сили…

– О ні…

Не пройшло й кількох секунд після розуміння можливої причини, як десь далеко почувся глухий вибух. Наче протяжний грім, але дощових хмар й близько не було. Першою думкою було зіткнення автомобілів, але потім пролунав ще один, ближче. І ще один, і ще. А потім вже дійсно почулися звуки аварії.

Відійшовши від краю на крок, помітила, як вуличками далі знову щось схоже на скупчення диму літає між людей. І ніхто цього не помічав, навіть коли одне зі скупчень зупинилося просто перед жіночкою та могло б повністю її поглинути. Але вона була радше стурбована зростаючим хаосом, аніж тим, що було перед нею. Наступної секунди воно перейшло до іншої людини, залишивши жінку також шукати опору через хвилю слабкості.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍