Шаграй Наталія - Полин і чебрець, Шаграй Наталія

Розділ 6

Від звуку вибуху мене буквально підкинуло з ліжка. Серце шалено закалатало, а в грудях розлився крижаний страх. Рекс у паніці метався кімнатою, збиваючи все на своєму шляху, Марсік тонко вив, притиснувшись до стіни. Сонька, що мирно спала у своєму ліжечку, зірвалася на плач. Я різко сіпнулася, увімкнула світло — очі засліпило.

- Тихо… Тихо, мої хороші… – затремтівшим голосом промовила я, намагаючись перекричати цей хаос.

Підхопила Соньку на руки, притиснула до грудей, заколисуючи. Водночас намагалася заспокоїти собак, але вони все ще не могли відійти від переляку. Гулкий звук вибуху й досі відлунював у голові, а серце ніяк не могло повернутися до звичного ритму.

- Ліна? – влетів в кімнату скуйовджений Ян.

- Без паніки, – пробурмотіла я радше собі, аніж йому. – Шахеда, певно, збили.

- Якого? – знервовано смикнувся він, коли Рекс влетів у стіл й декілька моїх книг упали на підлогу.

- Сядь на ліжко і візьми Соньку, – вручила я йому дитину.

Я ще не могла до кінця прокинутися – свідомість розпливалася в напівдрімоті, ноги не слухалися, а в голові клубочився густий туман. Серце гупало десь у горлі, збиваючи дихання. Рекс, кидаючись кімнатою в паніці, зачепив штору, й та зі свистом зірвалася вниз, оголивши вікно.

- Рекс, тихо, мій хороший…

Виття Марсіка заважало…Полізла в шухляду й дістала заспокійливий нашийник і пігулки.

- Це на вибух така реакція? – розгублено глянув Ян на собак.

- Так! – коротко відказала я, витискаючи з упаковки заспокійливу таблетку.  

- А ти що робиш?

- Ветеринар прописав заспокійливі для собак, – пояснила я, беручи Марсіка на руки й обережно кладучи пігулку йому в рот.

Тим часом Рекс, охоплений панікою, з гуркотом перекинув стілець.

- Рекс, тихенько…Уже все минуло. Спокійно, – бубоніла я до Рекса, намагаючись його вгамувати.

Сонька, злякавшись нового шуму, заверещала ще голосніше. Ян щось прошепотів заспокійливого погойдуючи нею. Я тим часом поклала Марсіка на ліжко й відкрила полювання на Рекса. Той знавісніло метався по кімнаті, ніби дикий звір. Ледь не перечепившись через доріжку я вже ж підійшла до пса.

- Рекс. Ми ж вдома. Уже все тихо. Ходи до мене. Ну? Ходи…Тут безпечно. Йди до мене. Ну ж бо! – вмовляла я й підходила все ближче.

Пес зупинився, але все його тіло тремтіло від страху. Обережно простягнувши руку, я погладила його, примовляючи щось заспокійливе, і натягнула нашийник. Рекс різко сіпнувся, і я, не втримавшись, з глухим стуком опинилася на підлозі. Але головне – собаку вдалося втримати. Сидячи поряд нього я продовжила гладити його й щось заспокійливе шарудіти.

- Ян, – покликала я його, бо тепер уже Сонька ніяк не могла заспокоїтися. – Дай їй пляшечку. На кухні все.

- Ага! – й він пішов з Сонькою на кухню.

- Марсік ходи до мене, ми тут з Рексом й тобі буде місце. Йди, – поплескала я рукою по нозі. Й Марсік незграбно зістрибнув зі столу й почвалав до мене. – Так! Цього разу було дуже гучно, згодна. Але ви в мене сильні пси. Ви й не таке вже пережили. Бачите, я не нервую. І вам того ж раджу, – зусиллям волі я зберігала спокій. Бо якщо ще я посію зерно паніки, то усім тут буде місця мало.  

З малою й пляшечкою причовгав Ян, сів на ліжко й покосився на мене.

- Добряче гепнуло, – буркнув він.  

- Ага! Десь поряд збили. Це вперше так близько вибухнуло.

- А собаки завжди так реагують? – запитав Ян, покосившись на мене.

- Війна не робить різниці між людьми та тваринами - всі ми страждаємо від її наслідків, хоча біль тварин часто залишається непоміченим, – вдихнула й повільно видихнула я, слідкуючи, щоб мій голос звучав спокійно. – Тварини не розуміють причин вибухів, їм не можна пояснити, що то наші збили шахед, вони не можуть самостійно знайти прихисток від вогню чи уламків, а їхня залежність від людини робить їх беззахисними перед жорстокістю бойових дій. Домашні улюбленці втрачають своїх господарів, опиняються на вулиці без їжі, води й тепла. Вони блукають зруйнованими містами, лякаючись кожного гуркоту, не розуміючи, чому їхній дім перетворився на руїни. Деяких тварин покидають у поспіху евакуації, інші – залишаються прив’язаними у дворах або в зачинених квартирах, приречені на голод й страх. Свійські тварини на фермах часто гинуть під обстрілами або залишаються без догляду, коли люди змушені тікати. У зоопарках звірі панікують від вибухів, не маючи можливості сховатися чи врятуватися. Навіть дикі тварини, здавалося б, вільні, потерпають від знищення їхніх природних середовищ, лісових пожеж, мінних полів та забруднення водойм. Війна руйнує все на своєму шляху, і тварини, не розуміючи причин цієї трагедії, страждають мовчки, приречені на боротьбу за виживання в умовах, до яких вони не були готові.

- У нас на Харківщині окупанти спалили ферму разом з тваринами…Та й не одну ту ферму спалили.

- Капець! Щоб ці окупанти вже в земельку прилягли. Я ніколи не уявляла, як це жити під час війни. З одного боку ти  робиш повсякденні справи, готуєш їсти, вчишся, ходиш на роботу, а з іншого, – закусила я губу, – ти надламуєшся від болю й жаху.

- Таке життя… – виморожуючим тоном відказав Ян.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍