Шаграй Наталія - Полин і чебрець, Шаграй Наталія

Аж корпусом повернулася до нього з німим запитанням в очах.

- Ти серйозно? – нарешті запитала я.

Ян злегка підняв руки, мовляв, без агресії, просто перевіряю ситуацію.

- Ну, якщо ти все ще дивишся на мене, як на кандидата на смертну кару, то, мабуть, так, – невпевнено відповів він.

- Знаєш, що мені в тобі подобається? – покосилася я на нього.

- Що? – поцікавився він.

- Твоя поміркованість, – запевнила я його. – Того не розганяй мені тут страх смерті. Хоча, кажуть, що у чоловіків значно менший діапазон емоцій, аніж у жінок, – примружила я очі, розглядаючи цього представника чоловічої статі.

- Ну, людські емоції є несвідомою біопсихосоціальною реакцією на зовнішні та внутрішні стимули…

Я примружилася ще сильніше.

- Ян.

 - …яка формується під впливом еволюційних механізмів, культурного виховання та індивідуального досвіду…

 - Ян!

- …і, відповідно, діапазон емоцій не є обмеженим статтю, а скоріше - соціальними нормами та виховними моделями…

Похизувався він знаннями медичного вишу.

- Ага! А я думала, що стійкість реакцій вироблялася еволюцією. Щось типу того, що нервові чоловіки просто не виживали б в боях, істеричні не могли успішно вполювати мамонта, ті, які не могли контролювати свої емоції не зуміли б утримати свій авторитет серед одноплемінників.

Ян підняв брову, явно зацікавлений моєю теорією.

- Ну, якщо розглядати це з погляду природного відбору… – почав він, але я вже знала, що він зараз знову перейде в режим наукової лекції.

Я рішуче підняла палець.

- Ян, я вже зрозуміла, що лекції у медичному ти не прогулював. Тільки спробуй зараз почати про біопсихологічні кореляції – і я присягаюся, тобі доведеться рятувати свою чашку чаю від польоту через всю кухню!

Він знову підняв руки, усміхаючись.

- Гаразд, гаразд, без наукових дебатів. Але якщо серйозно, ти маєш рацію. Контроль емоцій дійсно був еволюційною перевагою. Інше питання – наскільки сучасні умови життя ще вимагають такого рівня самоконтролю?

Я скептично глянула на нього.

- Ян, подивись на мене. У мене вдома троє пухнастих морд, клепаних за участю самого Сатани, які постійно щось ламають, перевертають, гризуть і дряпають. То я тут наче ще намагаюсь  еволюційно сформувати терпіння.

Ян хмикнув.

- Добре, погоджуюсь. Виживання у твоєму домі – це рівень первісного племені. Тільки замість мамонтів у тебе вовняні кульки шерсті.

- Десь так! – трагічно скривила я губи

- А це у нас ритуальний чай на порятунок твого терпіння? – покосився він на чашки на столі.

- Угу, заспокійливий. Тобі теж зробила.

Ян із підозрою подивився на другу чашку, потім перевів погляд на мене.

- І що, ти вважаєш, що моєму терпінню теж потрібен порятунок?

Я скептично вигнула брову.

 - Ян, ти живеш у домі, з шерстяними терористами. У світі який вже кінцево зійшов з рейок. Якщо ти ще не відчуваєш, що тобі потрібно заспокійливе, то просто ще не усвідомив масштаби трагедії.