Роман Олійник (Argonayt) - Злопам’ятна Абатиса, Роман Олійник (Argonayt)

11

– Не хочете чогось випити та перекусити? – поцікавився Вивідувач зручно розсівшись на маленькому, плетеному стільці. – Більшість нашої їжі і напоїв придатні для вживання представникам вашої раси.

Побратим Алонсо згідливо кивнув головою, а от мені було якось не до бенкетування. Моя категорична відмова від пропозиції дракайна мала дві вагомі причини: жалюгідний стан мого шлунку й усвідомлення того де ми зараз знаходимося. При чому перша з них прямо залежала від другої. Бо дійсно, про яке частування можна говорити коли ти знаходишся десь попід хмарами і несешся вперед на шаленій швидкості? Тут переймаєшся не тим щоб чогось попоїсти, а як би ото не беркицнутися на землю, чи хоча що б тебе не знудило на твоїх сусідів наступної миті.

Зізнаюся відверто, чужинський світ від самого початку був переповнений всілякими неймовірними речами, але такого від нього я вже точно не очікував. Виїхавши на поверхню ми не стали мчати до плато в заповіднику. Ні, наш екіпаж зупинився на просторому пустирі. По його узбіччі виднілося зо два десятки велетенських будівель, схожих на наші стодоли для сіна, посередині бовваніла височенна вежа, над нею теліпалася подовгаста куля таких гігантських розмірів, що у її тіні здавалося міг заховатися цілий ескадрон кірасирів разом з їхніми кіньми.

– Що це таке? – тільки й спромігся запитати я.

– Повітряний корабель, – весело відповів дракайн. – З його допомогою ми швидко доберемося до пункту призначення.

– Хочете сказати, що ми полетимо на цьому механізмі? – не міг повірити в почуте я.

– Так, і не будемо баритися витрачаючи тут час на даремні розмови.

Вивідувач рішуче попрямував в сторону вежі і нам не залишалося нічого іншого як прослідувати за ним. Ми швидко дісталися до вежі і почали дертися по драбині до її вершини. Мабуть на половині підйому я зрозумів що вниз краще не дивитися. Так можна було уникнути тремтіння рук і ніг, та запаморочення голови від одного вигляду далекої землі. Що ж це за безрозсудні істоти такі ті дракайни, що не бояться висоти, й безстрашно віддаються на поталу небесній стихії. Однозначно – безумці.

Вже на чубку вежі я з завмиранням серця оглянув повітряний корабель, на якому нам доведеться продовжити подорож. Сама куля, що своєю формою нагадувала стручок гороху була зшита з незліченної кількості клапотів рожевого полотна. Під кулею, на цілому переплетінні товстих канатів, була підвішена кабіна наче знята з поштового омнібусу, тільки значно більших розмірів. В бортах кабіни виднілися просторі заскленні вікна, в одному місці стирчала коротка труба з якої вився легкий димок, і навстіж відкриті вузькі дверцята.

– Ласкаво запрошую на борт цього прекрасного літаючого корабля, – завзято вигукнув Вивідувач й рішуче стрибнув у відчинений прохід.

Другим в кабіну відчайдушно шугонув іберієць, третім став я, а четвертим Беатрис. Після цього дверцята закрилися, літаючий корабель чмихнув хмаркою пари і… рушив вперед. Через одне з вікон я побачив як у нього за кормою почали швидко крутитися крила, схожі на ті що мають наші вітряні млини, однак менші й трохи іншої конструкції. Дивитися вниз не хотілося, бо було дуже страшно, а від постійного похитування у мене замлоїло під ямкою. Тож щоб ще більше не осоромитися я вмостився на один зі стільців, втупив очі в підлогу, краєм вуха став прислухався до розмов моїх супутників, а сам подумки молився всім святим.

А тим часом принесли їжу та питво, почулося вдоволене прицмокування яке однак не завадило продовженню розмови, розпочатої ще в саморушному екіпажі.

– Шляхетний Вивідувачу, ви так і не відповіли чим ви займалися в нашому світі?

Ото невгамовний Мігель. Знову, мов вправний шпигун, збирає всю можливу інформацію.

– Те що ми відмовилися завойовувати ваш світ зовсім не означає, що він повністю перестав нас цікавити. У ньому є певні речі котрі для нас важливі. Всіх перелічувати я не маю права, розкажу лиш про декілька з них. Перш за все ми хочемо мати постійне уявлення про рівень вашої науки. В цьому плані ми трохи вас випереджаємо, але немає ніякої гарантії, що колись ви не наздоженете, або й перевершите наших вчених. Тоді може виникнути загроза вже вашого вторгнення до нас. Особливо коли вам першим вдасться зрозуміти всі таємниці механізму відкриття переходів.

– А хіба у вас немає повного контролю над воротами? – запитав Алонсо і я почув як щось сьорбнув.

– На жаль ні. І не факт що це взагалі колись буде під силу простим смертним. Ворота мабуть і справді створили боги і лиш вони знають всі їхні секрети. Ми тільки можемо визначити де та коли виникає прохід. Ще вміємо опечатувати ворота, щоб вони постійно знаходилися в замкнутому стані. А от самим збудувати хоча б маленьку хвірточку, чи відкрити вже існуючу коли нам заманеться, це вже дзуськи.

– Ну а ще чим притягує вас наш світ?

– Тими істотами, що там мешкають. Ось ви люди, надзвичайно нетерпляча раса. Ви не задумуючись безжально винищуєте всіх хто хоч трішки відрізняється від вас. Ельфи, гноми, русалки ну й так дальше, чомусь стали вашими непримиренними ворогами.

– Та ж серед них є чимало кровожерливих хижаків, котрі теж не панькаються з нами, – не втерпів іберієць. – Взяти хоча б тих же вампірів, вовкулаків, відьмаків, магів-некромантів. Чого таку погань жаліти, коли від неї нічого доброго не діждешся.

– Не буду сперечатися з вами, – примирливо відповів дракайн – Дійсно існують різні створіння. Є і такі що у нас викликають відразу та презирство. Але ми їх не знищуємо, не вбиваємо, не спалюємо на вогні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍