Роман Олійник (Argonayt) - Злопам’ятна Абатиса, Роман Олійник (Argonayt)

– В твоїх міркуваннях є зерна раціональності, – погодився зі мною дракайн. – Ми можемо спробувати домовитися, що взамін нашої одноплемінниці прохід між світами буде назавжди зачинений. Ви маєте людей, котрих називаєте алхіміками та астрологами, вони здатні підтвердити правдивість наших обіцянок. Варто спробувати цей план, хоча існує одна суттєва перешкода.

 – Яка? – запитав я підозрюючи якийсь підступ зі сторони дракайна.

– Час, – сумно просичав Вивідувач і не став баритися з поясненнями. – Ворота ось-ось закриються і наступна нагода потрапити у ваш свій з’явиться аж через тридцять років.

– То що ж нам робити? – приреченим голосом вигукнув Мігель. – Невже нічого не можна вдіяти? Ви ж такі могутні маги і маєте в своєму розпорядженні стільки чудернацьких механізмів.

– Не перебільшуй, – обірвав його дракайн. – Ми не всемогутні, хоча дещо звісно можемо. Наприклад в наших силах прискорити наше переміщення на плато де знаходяться ворота. Але там, на острові все буде залежати від вашої спритності, вміння переконувати ну й звісно від вдачі.

– То чого ми чекаємо? – зірвався з місця я. – Біжимо до ваших саморушних екіпажів і поїхали.

– Зачекай – зупинив мене на півкроку Вивідувач – Цим транспортом ми згаємо багато часу на повернення в заповідник. В мене є краща ідея. Почекайте мене тут, я зараз віддам кілька необхідних розпоряджень, а потім ми разом вирушимо в дорогу.

Дракайн вийшов з комірчини, та незабаром повернувся і помахом руки закликав нас приєднатися до нього. В оточені озброєних вояк ми вийшли з театру, всілися у великий екіпаж і швидко помчали вулицями підземного міста. На мій подив серед наших супровідників я помітив і Беатрис. Колишня монастирська полонянка сиділа зіщулившись в кутку кабіни й мовчала. Зауваживши мій погляд Вивідувач пояснив:

– Вона хоче спокутати свою нерозсудливість і я не маю права на заборону. Тому буде з нами до кінця цієї подорожі. Але більше наробити дурниць я їй не дозволю.

– Про яку нерозсудливість ви зараз мовите? – запитав я. – Мабуть це пов’язано з тим переходом що трапився тридцять років тому.

– Так, – згідливо кивнув головою дракайн, – Потайки пробиратися у ваш світ було повним безумством. Вони чудово знали які звичаї та порядки у вас панують, мали детальну інформацію про небезпеки які на них там будуть чигати, однак все це ніскільки не стало на заваді цим шаленцям. Що трапилося в кінцевому результаті вам вже відомо. І тепер я маю всьому цьому давати раду.

– Звідки у вас такі великі знання про нас? – приєднався до розмови іберієць. – Чому так добре вмієте по нашому розмовляти?

– Декілька мов, серед яких були і з вашого світу, я вивчив ще в університеті. А інформацію про ваш світ нам приносять наші вивідувачі, одним з яких був колись і я.

– То ви маєте своїх шпигунів у нас? Для чого вам ця інформація? Плануєте знову піти війною на наш світ?

– Юначе, вгамуйте свою запальну підозріливість, – роздратовано засичав дракайн. – Ми давно вже відмовилися від спроб завойовувати інші світи. Це дорого коштує і майже ніколи не приносить хорошого зиску. Особливо коли це стосується вашої Батьківщини.

– Чому? – здивувався я. – В минулому ви вже один раз намагалися загарбати нас.

– Це була наша велика помилка. У цій авантюрі ми втратили величезну кількість хоробрих воїнів. Та навіть як би ми й зуміли захопити ваш світ користі б нам з нього було небагато. Просто те природнє середовище, що там панує, практично не підходить для нашого нормального існування. Ми холоднокровні істоти і полюбляємо тепло, а у вас дуже мало таких місць де ми могли б почувати себе комфортно. То який сенс вас завойовувати?

Відповісти на це запитання я не встиг, бо ми нарешті вибралися з підземного міста і ми знову були вражені побаченим. А дивуватися насправді було чим…