Сергій Вікторович Жадан - Ода до радості (збірник)

На неширокій вулиці, яка тепер служила за трасу, рух був вельми жвавий. Автівки з гуркотом пролітали то в один бік, то в другий поміж двома рядами хат, хатинок і палаццо, які закуталися в рятівну від спеки зелень. Адже село розташовувалося на узбережжі моря і давно було «землею обітованою» для численних одпочивальників, яким не по кишені курорти та санаторії. А тут, знявши кімнатку, можна було отримати те ж саме море і пляж за доступнішою ціною.

Голомозий прицмокнув язиком, глибоко видихнув повітря і вимкнув двигун.

– Приїхали! – підморгнув він тонкому, як тростина, білявому хлопчині на задньому сидінні і поклав руку на коліно жінці, що сиділа побіч нього. Та усміхнулася куточками уст, але її погляд ховався за чорними шкельцями окулярів. І тому в слові «Міша!», яке вирвалося з повних жіночих губ, не можна було без погляду прихованих сивих очей достеменно розібрати інтонацію: чи то грайливу, чи то застережливу, а то й – осудливу.

– Дід буде радий як слон. – Водій вискочив із автівки і заходився відчиняти багажник, де були гостинці з нагоди несподіваної зустрічі.

– Петре Юхимовичу! – загорлав гість із Одеси, несучи в руках велетенський кавун. – Зустрічайте подорожніх!

Пляшку горілки і м’ясні делікатеси, вже нарізані й акуратно запаковані в супермаркеті, ніяково тримав у руках білявий парубійко. Він помітно нітився, що видавало в ньому вчорашнього студента, і несміливо пройшов через відчинену металеву хвіртку на подвір’я. Попереду височів будинок незвичної в цих місцях форми. Це була явно нетипова споруда: простора, квадратна, з великим балконом, що виходив на вулицю, з декоративним оздобленням зеленою плиткою, яка застигла в геометричних фігурах на стінах. Загалом будівля справляла приємне враження, хоча й тягнуло від неї колишнім життям, не теперішнім.

Господар сидів на затишному подвір’ї в затінку виноградного листя у пластмасовому кріслі за таким же пластмасовим червоним столиком. Притримуючи однією рукою старі окуляри, він схилився над книжкою.

– Ви тільки полюбуйтеся, людині – вісімдесят п’ять років, а вона все ще продовжує працювати над собою! – гучно мовив голомозий. – Вічний учень, як казав уже не пам’ятаю хто.

Старий відірвав велику кулясту голову від книжки і спробував розгледіти своїх гостей. Він уже давно недобачав.

– Не впізнали, Петре Юхимовичу? – голосно реготнув водій. – Значить, багаті будемо!

– Це ти, Мішо? – невпевнено перепитав господар, змахнувши рукою.

– А хто ж іще, пане Петре! – заходився обіймати голе старече тіло одесит, плескаючи по опущених плечах господаря. – Он гостей вам привіз: молоду художницю Тетяну й уявіть собі – журналіста, який візьме у вас інтерв’ю.

– Журналіста? – здивувався Петро Юхимович, і від хвилювання його нижня губа затряслася. – А для чого? Ти ж знаєш, що я давно поставив хрест на своїй долі.

– Ні-ні, пане Петре! Україна має знати свої таланти! Ваше життя є прикладом для всіх нас. – Міша задоволено ощирився.

– Так-так! – нарешті подала свій дзвінкий голосочок Тетяна, якій було вже за тридцять. Її видовжене доглянуте обличчя, капелюх із соломки, перев’язаний червоною стрічкою, легенька білосніжна сукня, що облягала розквітле тіло по формі, видавали в ній людину зі смаком. – Я давно хотіла з вами познайомитися, адже стільки чула про вас від Міші!

– Дуже приємно! – торкнувся простягненої м’якої жіночої долоні господар, і його голос аж зірвався на хрип. – Це велика радість для мене. Адже у нас майже ніхто не буває. Почувайтеся як удома!

– А це наша акула пера! – плеснув по плечу білочубого Міша, який у художницькому середовищі Одеси був відомий не стільки своїми картинами, скільки рідкісним талантом усе вирішувати і бути всюди за свого. Одне слово, незамінний діяч. Його і в спілку прийняли радше не за майстерність, а просто без Міші, як його всі по-панібратськи кликали, було як без рук. Як хтось влучно підмітив: вміти жити – це теж талант.

– Степан, – офіційно представився хлопчина, кивнувши поважно головою.

– Петро Юхимович, – подав тремтячу руку старий. – Чи не замолода ваша акула пера? – блиснув посміх із сивих кущуватих брів.

– Пане Петре, це той випадок, коли кажуть: із молодих, та ранніх. Стьопа був на практиці в Одесі і так сподобався редакції, що його запросили на роботу. Тож сьогодні він працюватиме з вами. Буде досліджувати вашу творчість, так би мовити. А ми з Тетяною подамося на море. Я ще цього року й не купався порядно. Ви не проти, Танюшо?

Художниця знітилася і не знайшлася що одказати.

– То спочатку треба перекусити з дороги! – заметушився старий. – Оксано! Де ти там? У нас – гості!

Із кухні, що знаходилася в цокольному поверсі, вигулькнула голова дружини господаря. Літня жінка, але значно молодша від чоловіка, вийшла на подвір’я, витираючи спрацьовані руки білим вафельним рушником.

– Бачиш, не забувають старого, – зітхаючи, кивнув головою на прибулих Петро Юхимович. – Ану придумай нам щось до рота кинути!

2

На обіді, який затягся і був присмачений розсольником і численними тостами, що виголошував Міша, поки пляшчина білої цілком не спорожніла, було весело й гамірно. По-перше, в одесита рот не закривався, так і сипав різними байками та кумедними випадками з життя, а по-друге, господар справді виявився, попри свій поважний вік, людиною товариською і дотепною. Він сходився з незнайомими з перших слів, що виказувало в ньому чоловіка бувалого й мудрого.

Після третьої чарки сорокалітній Міша, який свою джентльменську увагу спрямував на сусідку Танюшу, під столом непомітно для інших поклав їй на коліно свою важку долоню. Вона її одразу і рішуче прибрала. Але коли одесит, зблиснувши золотим зубом і виголошуючи чергову здравицю «патріархові українського малярства», повторив спробу, Тетяна тільки сіпнулася й застигла непорушно, переповнена гарячою хвилею, що накрила її з головою.

Їй стало млосно, чи то від спеки у тридцять вісім градусів у тіні, чи то від непереборного бажання, що йшло від цього невгамовного чоловіка. Адже вона кілька років, як була розлучена, і тепер жила з матір’ю в маленькій квартирці у сусідній області. Дітей у них із колишнім так і не з’явилося, що, можливо, і було причиною їхнього невдалого шлюбу, який врешті-решт звівся до гаркання одне на одного та биття подарованих на весіллі сервізів.

Новоспечений журналіст хоч і випив одну чарку за знайомство, але уважно слухав і час від часу щось записував у синьому блокнотику. Схоже, це справді була майбутня акула пера, настільки вона зосередилася на роботі. Почувши щось незвичне, Степан широко розплющував очі, кумедно сіпав бровою і промовляв упівголоса: «Ого! Оце так!» – і шурхотів надгризеним олівчиком, аж вдавлюючи