Ксана Рейлі - Присягаюся тебе ненавидіти , Ксана Рейлі

— Найближчий рейс завтра вранці, — заговорила я, стискаючи в руці ручку валізи. — Я забронювала собі номер у готелі.

Влас нічого не сказав на це, а лише мовчки кивнув головою. Я до останнього сподівалася, що він охолоне та врешті-решт попросить мене залишитися. Але він навіть не дивився на мене. Просто мовчки сидів на дивані, підпершись ліктями до колін.

— Я… Я справді шкодую, що все так вийшло, — мій голос тремтів від бажання плакати. — Знаю, мій вчинок неможливо зрозуміти. Я не прошу, щоб ти розумів мене. Я всього лише хочу все виправити. Будь ласка, Власе, дозволь мені.

— Здається, я уже сказав, як тобі краще вчинити зараз. Ти повинна піти.

— А потім? – спитала я, тихо схлипнувши. – Коли ти плануєш повертатися?

— Я не знаю. Хвилюєшся, що не зможеш повністю відзняти свій репортаж? — їдко огризнувся він і вперше за довгий час глянув на мене. — Єдине, що насправді важливе для тебе, — це твій телеканал і твоя тупа передача!

— Якби це було так, то я б уже давно поїхала. Але нехай! Я почекаю, коли ти заспокоїшся і…

— І все! — перервав мене він, паралельно підіймаючись з дивану. — Не впевнений, що ще коли-небудь захочу тебе бачити. Ти сподіваєшся, що я прибіжу до тебе, коли повернуся, але це не так. Я не прибіжу, Ангеліно.

— Ти казав, що кохаєш мене, – нагадала я. — І ти зробив те татуювання, щоб воно завжди нагадувало тобі про мене. Ти не зможеш мене забути.

— Зможу, – його голос звучав надто впевнено. — А татуювання… — Влас опустив погляд на свої груди та байдуже знизав плечима. — Його можна з легкістю вивести за допомогою лазера. Знадобиться трохи часу, але я це зроблю.

— Зробиш?

— Не хочу мати на своєму тілі нічого, що повʼязане з тобою. Принаймні це допоможе мені швидше забути про цю… помилку.

Помилку? Він вважає помилкою мене та все, що було між нами? Я й не уявляла, що може бути так боляче лише від одних слів. У мене серце розривалося шматочком за шматочками. Груди стиснуло так сильно, що я не могла дихати. Я так відчайдушно намагалася достукатися до нього, але Влас просто не хотів чути мене.

— Іди, Ангеліно, — тихо сказав він, обернувшись спиною до мене. — Хоч один раз у житті вчини правильно – піди геть і дай мені спокій.

Я відчула, як солоні сльози покотилися по моїх щоках. Раніше мені здавалося, що я не вмію плакати, але в цей момент мені хотілося кричати й ридати до хрипу в горлі.

Я завагалася, але зрештою вирішила дати йому те, про що він просить. Можливо, з часом його гнів вщухне. Я вперше у житті закохалася і не збиралася так легко здаватися. Нам обом потрібен час, хоч як би боляче мені не було зараз.

— Пробач, – прошепотіла я, востаннє глянувши на нього.

Я затрималася, очікуючи, що він хоча б оглянеться. Але Влас не зробив не цього. Я важко видихнула та почала тягнути свою валізу на вулицю. От і все… Казка закінчилась.

Деякий час я ішла пішки, доки не добралася до автобусної зупинки. Мені було начхати на натовп в автобусі. Мене штовхали, били, лаялися іспанською, але я нічого не чула. У вухах гуділо, а на очах не встигали висихати сльози. Я пригадала, як ми з Власом їхали цим автобусом. І як він потім орендував мотоцикл та прокатав мене на ньому. Як витягнув жука з мого волосся, як захистив мене в клубі, як збрехав, що ми переспали, як змусив мене ревнувати, як прийшов до мене на побачення, як поцілував на березі моря та зізнався, що насправді ніколи не ненавидів… Ми стільки всього пережили тут. Усі ті щасливі моменти крутилися в моїй голові, паралельно з думками про те, як легко я зруйнувала все через свою дурість.

До готелю я дісталася вже ввечері. Я навіть не відкривала валізу, просто впала на ліжко у своєму одязі та дозволила собі ще сильніше заплакати…

Раніше мені здавалося, що я буду неабияк щасливою, коли повернуся додому. Та варто було переступити поріг своєї квартири, як мені одразу ж захотілося назад. Тут було так холодно, темно, незатишно. Я нікому не розповідала про свій приїзд, бо банально не хотіла ні з ким розмовляти. А ще я постійно перевіряла свій телефон, очікуючи отримати повідомлення від Власа. Я йому написала, коли їхала на рейс, наївно сподіваючись, що він приїде за мною в аеропорт, і ми помиримося. Ну, знаєте, як це буває в романтичних фільмах. Влас прочитав, але не відписав нічого. Так само я написала йому, як тільки повернулася додому. Це було щось типу:

«Я вже вдома. Подумала, що ти хотів би це знати. Зі мною нічого не сталося, якщо ти раптом хвилювався. Хоча ти, мабуть, не хвилювався… Але я хвилююся за тебе і буду вдячна, якщо ти відпишеш мені хоча б щось. Чекатиму.»

Він знову ж таки прочитав, але відповіді від нього я не отримала. Принаймні Влас не заблокував мій номер. Хоча б це мене тішило. Я не могла заснути, бо по третьому колу переглядала наші з ним фотографії з Куби. Я зупинилася на фото, яке ми зробили біля сцени на фестивалі. Я дивилася на нього та обіймала його обома руками за талію, а він з усмішкою поцілував мене в чоло. Це було таке особливе ніжне фото. Наступна фотографія була та, де ми зробили селфі у наметі. Я зблизила його обличчя. Він так щиро усміхався, що у мене серце стиснулося. Обережно великим пальцем провела по його вилицях, підборідді, губах… Це божевілля, знаю. Але я відчувала потребу доторкнутися до нього. Тільки він був так далеко від мене, що мені залишалося лише вдовольнятися його фотографіями.

Десь під ранок я все ж заснула, але проспала лише три години. За лічені хвилини я зібралася та поїхала на студію телеканалу. Зазвичай я відповідально ставилася до свого дрес-коду, але тепер мені було абсолютно все одно, тож я приїхала на телеканал у джинсах та розтягнутому светрі.

Я нервувала та водночас відчувала, як гнів стискає мої груди. Я так сильно злилася, що ніхто не попередив мене і не узгодив зі мною анонс. Усього цього можна було уникнути, якби тато просто поговорив зі мною. Але він вирішив, що не варто втрачати такого ексклюзиву. Як телепродюсерка, я могла його зрозуміти, але як донька…

— Ангеліна! — здивовано скрикнула Іла, як тільки помітила мене у студії. – Коли ти повернулася? Чому не попередила?