Олекса Чорна - Кохати суворо заборонено, Олекса Чорна

- Як скажеш, - він відкинувся назад і заплющив очі.

Я тихенько завила.

- Нику! Не смій! Не покидай мене! Блін, це я в усьому винна…

- Я ще тут. Але навряд чи надовго. Дуже холодно…

Я бачила, що його трясе… Панічно перебирала в голові варіанти, що робити. В лікарню нам не можна. Бо все одно вб’ють.

- Твоя здібність… Ти не можеш себе полікувати?..

Він навіть знайшов сили посміхнутись.

- Ти невгамовна. Це ж реальне життя, Ясь… Кульове поранення. Тут лікар потрібен, а не здібність.

- Або дуже багато енергії, - твердо промовила я крізь сльози. – Як мені на даху. Тоді здібність спрацює на максимум.

- Де ж її взяти?..

- Я генераторка, - промовила я ще твердіше. – Я тебе заряджу.

- По-моєму, для цього потрібні двоє. А я трохи…

- Помовч, - перебила я. – І не рухайся - бережи сили. Справа ж не в сексі… Не в механічних рухах. Справа в тому, Бешкетнику, що я тебе кохаю.

Він дивився на мене зі слабкою надією. Не вірив, але хотів вірити.

Я взяла його обличчя в свої долоні, не звертаючи увагу на те, що вони заплямовані кров’ю, і поцілувала його в губи. Без поспіху. Так ніжно, як могла. Потім ще раз.

Це просто треба відчути. Всім серцем, всім тілом. Я тебе кохаю, Бешкетнику.

Я не стільки побачила, як відчула, що енергія починає потроху перетікати в нього.

- Спрямовуй все на себе. Не економ ні краплі, будь ласка…

Він не сперечався. Робив, що я кажу.

Потік енергії помалу міцнішав, ставив стабільнішим. Мої рухи були все більш впевненими…

Аж поки я не відчула, що його шкіра потеплішала… Бешкетник відповів на мій поцілунок, а потім обійняв власною рукою:

- Тебе теж треба зарядити, - сказав він. – Бо, схоже, з нас двох бойова здібність тільки в тебе.

Що ви на мене так спантеличено дивитесь? Ось так все і закінчилось. Чесно.

А як інакше я би вам все розказала?..