Олекса Чорна - Кохати суворо заборонено, Олекса Чорна

15.

- Я не знаю, - серйозно відповів він. – І, якщо чесно, мені все одно.

В цей момент за його спиною пролунав постріл.

Я неприпустимо довго не могла зрозуміти, що відбувається. Шукала очима джерело звуку. А потім перевела погляд на Бешкетника.

Мій друг… Ні, мій коханий охнув, повільно переводячи погляд на червону пляму, що розпливалася під його ключицею. Лише чудом куля не зустрілася на вильоті з моєю головою.

- Бешкетнику?!. – швидко зорієнтувавшись, я сховалася за охолоджувальною системою і потягнула його за собою.

Все моє тіло миттєво охопило тремтіння.

- В-вони стріляли в нас… - шепотіла я, із зусиллям вимовляючи слова, що не давалися. – Вони в нас с-стріляли…

- Але є хороша новина, - вставив Бешкетник, скривившись від болю, - схоже, нас не посадять…

Я недооцінила, наскільки небезпечну інформацію ми видали. Ніхто нас не судитиме. Нас просто приберуть і постараються зам’яти цю історію. Наче її ніколи й не було. А про радіоефір щось збрешуть, як завжди.

- Ясь, - Ник стиснув мою долоню своєю, приводячи до тями.

Блін, як образливо йти зараз! Я щойно зрозуміла найголовніше, щойно знайшла своє справжнє кохання… Тобто зрозуміла, що воно весь час було в мене під носом, але не суть. Ми ще такі молоді, у нас ще стільки попереду… Може, не тільки хорошого, але ми маємо на це право.

Я подивилася на Бешкетника і зрозуміла одне: можливо, я й можу дозволити собі піти з цього життя, але я нікому не дам забрати в мене його.

І за мить, коли в поле мого зору потрапила фігура у темній формі і чорній масці зі зброєю напоготові, я зробила те, чого сама від себе не очікувала.

То вже пізніше я зрозуміла, що це був енергетичний удар. А в той момент просто відчула, що злетіла метри на два над дахом багатоповерхівки в коконі чистого світла. Я віддала все, що в мені накопичилось, бажаючи тільки одного – врятувати коханого.

…І він був першим, що я побачила, коли повернулася в реальний світ.

- Ясочко! Ясю!!! – кричав він, б’ючи мене по щоках.

Відчайдушно, але все одно стримано, не бажаючи мені нашкодити… Це так в його стилі.

- Все, - насилу вимовила я, сідаючи, бо виявилося, що я лежала. – Все-все! Годі! Що сталося?..

- Я у тебе хотів спитати! – він був все більш блідий – чи то від втрати крові, чи то від переляку. – Ти всіх розкидала… Вони просто щезли. Я не знаю, куди. І не розумію, як.

- Я теж не розумію, - відповіла я, підхоплюючись на ноги від спогаду про те, що йому потрібна моя термінова допомога. - Просто вдарила всім, що було, - я звично подивилася на свій браслет, що гордо висвічував цифру «нуль». – Не відчувала себе такою порожньою з тих пір, як пішла в генератори. Ти щось маєш?

- Те, з чим прийшов.

- Давай мені, бо тобі зараз не варто чаклувати, а треба переміститись в безпечне місце.

Його срібний браслет торкнувся мого, після чого я забрала його мей і створила сходи, що вели до найближчого поверху внизу. Мабуть, треба було зробити це раніше, але основний план полягав все-таки в тому, щоб нести відповідальність за свої дії, а не ховатися знову.

Я просто недооцінила ступінь відповідальності…

Змусила Бешкетника спертися на мене, після чого ми спустилися сходами, які я пізніше розвіяла, ми зійшли через той, другий будинок… Погоні не було видно, але я тепер чітко усвідомила, у що затягнула нас обох, тому розуміла, що поблизу сховатись не вийде.

Тоді був інший будинок, потім ще інший – я намагалася якийсь час не користуватись магією, щоб нас не знайшли по її сліду…

Нарешті, я відкрила двері в якийсь підвал, де було брудно, але, принаймні, сухо. Йти далі ми не могли, бо в Бешкетника закінчувалися сили, та й в мене, чесно кажучи, теж – тягати на собі людину, що важить вдвічі більше за тебе, довго не вийде.

Він сів на підлогу, я сіла поруч на коліна. Закрила підвал, намагаючись замаскувати вхід пилом і брудом, наскільки вистачило фантазії, створила невеличкий нічник, щоб хоч трохи орієнтуватись в приміщенні без вікон. Подивилася на браслет – мей закінчувались.

Підвела очі на Бешкетника і прикусила губу, намагаючись стримати сльози – він був дуже, дуже блідий.

На останні мей я швиденько створила бинт, не знаючи, що ще може знадобитись, зайнялася його пораненням. Зробила перев’язку, як вмію… Та я не вмію. Ніколи не цікавилась першою допомогою. А варто було б.

Я схлипнула:

- Нику, що ще зробити? Як тобі допомогти?..

- Не витрачай мей даремно, - слабко посміхнувся він.

- Не кажи так… Будь ласка, не кажи!

- Добре, - легко погодився Бешкетник.

Спробував підняти руку, але не зміг.

- Ясь… - продовжив він. – Головне ти вже знаєш. А все інше не важливо. Пам’ятай це, добре?

Я помотала головою не в силах нічого сказати.

- Не смій зі мною прощатись. Я не згодна, - вимовила через якийсь час, коли сльози в горлі дозволили.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍